Петро Йосипович Панч - Без козиря

— Не малорос, а українець.

— Ну українець, не один біс. Не бійтеся — кацапом не був і не думаю бути!

— Бий кацапів! — раптом крикнув і погрозливо завертів білками високий старшина з червоними очима під чорними бровами.

Полковник Забачта й другий старшина, що сидів навпроти з погонами капітана і Георгіївським хрестом на френчі, досі тільки презирливо посміхались, але після викрику хорунжого зі страшним прізвищем Сокира підвелися на ноги й запитали:

— Може, нам вийти?

— Про присутніх не говорять.

— Шкода, — сказав Лец-Отаманів, — а поговорити вже давно пора, а то нас у селі дядьки запитали: «Якої ви банди будете?» Ад'ютант образився, а відповісти нічого не зміг.

— І ти проковтнув мовчки, — огризнувся ад'ютант.

— Бо почув нарешті правду, — сказав Рекало, п'яно ухмиляючись.

— Коли тобі приємно називатися бандитом — не перечу.

— Я за істину. Тільки й чуємо — там повстали, там повстали. І хто ж? Наші селяни. А чому повстають? Кажуть, уже і станцію Комарівці захопили.

— І Комарівці? — зі страхом проговорив Карюк.

— Більшовики, а не селяни, — буркнув Лец-Отаманів.

— Чим би маля не тішилось… Нехай у Комарівці — більшовики, а в Браїлові, а в Смілі, у Мерчику, в Умані?..

— Але ж там уже заспокоїли.

— Авжеж, до нових віників пам'ятатимуть армію Директорії. Ми самі й робимо з них більшовиків. Мене тільки цікавить, кого ж тоді ми захищаємо від більшовиків.

— Дивуюсь, як тебе допускали викладати математику. Сміла та Умань — ще не вся Україна. Тридцять п'ять мільйонів…

— Чим би дитя не тішилось. Де вони, Лец? Хто був — і ті розбігаються. А вчора цілий полк перекинувся до червоних.

Лец-Отаманів наморщив лоба: це була правда — козаки цілими підрозділами утікали до Червоної армії або до партизанів, — і він нехотя відказав:

— Не тільки світу, що у вікні, ще знайдеться сила.

— Антанта, кажуть, обіцяє допомогти, — сказав старий Карюк. — Де ти чув, синку? Дав би бог!

Разом із батьком у дивізіоні служив і син. Він мав сизе від угрів обличчя і такий же товстий фамільний ніс.

— У «Трибуні» читав, — відказав молодий Карюк, запихаючись ковбасою.

— І Антанта допоможе, — сказав старий. — Це тобі Україна, а не яка-небудь Ісландія, де й трава не росте.

— Коли вже залишаться самі головорізи?

— У такій справі краще мати головорізів, аніж гнилих інтелігентів, таких, як ти.

— Дякую, Лец! Тоді давайте з'єднаємось із отаманом Григор'євим.

— Григор'єв не захоче, — обізвався із кутка молоденький старшина, — побоїться, що славне військо запорозьке розкладе його банду.

— У Григор'єва програма: сюди круть, туди верть — гуляй, смерть, — сказав молодий Карюк.

— О, знову за політику, — невдоволено буркнув старий Карюк.

— А наша програма для тебе ясна, Андрію? — спитав Лец-Отаманів. — Тільки що ми чули програму твого батька. Для нього «все люди человеки», а для полковника Україна — німецька вигадка.

— Вигадка! — Лец-Отаманів зарипів зубами. — Чому ж ви тоді їй служите?

— Я служу силі, яка воює з більшовиками, пане сотнику, — відказав полковник. — Ви задаремно, панове, витрачаєте час. Давайте краще пити. Всі ми однаково вопрошаемо: «Куда, куда вы удалились?..» Пошукаємо на дні, — і він опустив кухоль у цеберку.

— Ні, не однаково! Я — за самостійну Україну! — вигукнув молодий Карюк.

— В саму точку! — підхопив Рекало і затяг:

Уже років двісті, як козак в неволі

Понад Дніпром ходить…

— Перестань густи! — роздратовано сказав Лец-Отаманів. — Чуєш, що каже Андрій: за козацькі вольності, за Україну для українців!

— Які виганяють панів з маєтків, а ми їх переховуємо в штабних вагонах.

— Бий панів! — викрикнув істерично молоденький старшина з блідим перекривленим обличчям, силкуючись виборсатись із кутка. — Бий їх! — і вставився червоними очима в старого Карюка.

— Замовкни, Пищимухо! А ти, Рекало, мабуть, не на ту ногу сьогодні встав.

— Істина, Лец, превише усіх благ.

— А що таке істина? Сам Христос не міг на це відповісти.

— Треба було йому в Рекала спитати, — пхекнув молодий Карюк.

— Правильно, Андрію. Істина — це те, на що ми намагаємось закривати очі, а теоретично — гармонія мого суб'єктивного відчуття з об'єктивною дійсністю. А об'єктивна дійсність, панове, говорить, що до ідеї самостійності народ байдужий. Зібралась нас купка…

— Щоб відродити націю. Слава хоробрим!

— А нація хоче не війни, а федерації з Совєтською Росією. Тоді нам ніякий біс не страшний. Нічого закривати очі: більшовицькі гасла для народу реальність, а наші — абстракція. А на цій підставі моє суб'єктивне відчуття говорить, що для селян ми чужорідне тіло, значить — банда. Перейшло з італійської мови і означає — зграя контрреволюціонерів.

— Почекай, не сьогодні-завтра нас визнає Антанта, тоді ми покажемо їм революцію.

— Визнає і до серця притисне, аж сік з нас потече. У це я вірю, Андрюшо! — І Рекало підніс над головою кухоль. — Гаразд! Вип'ємо за самостійну Україну.

— На колесах! — буркнув ад'ютант. — Кажуть, уже й Київ…

— Що, що Київ? Здали? Брешеш, чортів циган! Ти чуєш, що він каже, Лец?

Лец-Отаманів дивився в темне вікно. Тонкими пальцями він стискав скроні.

— Чую!

— Куди нас везуть? — враз істерично закричав Пищимуха. — Я йшов до армії, щоб тільки скинути гетьмана. Залишив дружину, дитину без хліба, без грошей. Що з ними? А може, їх уже розстріляли, повісили… — І він закрутив головою. — За що? Я ніколи не був контрреволюціонером. Чуєте, чорти, дияволи, де наша Україна? — Він зірвався на ноги і вхопив зі стінки карабін. Ад'ютант штовхнув його назад у куток:

— Колька, кинь, дурень!

— Хто дурень?

— Заберіть у нього карабін.

— Кинь, говорю тобі, а то в ухо дам!

— Хто дурень, я — дурень?

І він підкинув до ока карабін.

Полковник Забачта вмить зірвався й боязко схопив карабін за ствол.

— Перестань, Колю!

— Геть з дороги, найманцю! — крикнув Пищимуха, штовхаючи стволом полковника в груди. — Тобі ще буде куля, а перша — циганові.

Старшини зірвались на ноги, а старий Карюк упав накарачки, і в цей момент луснув постріл. Але Рекало ударив кулаком по карабіну раніше, ніж Пищимуха встиг спустити курок. Куля посадила чорну крапку над дверима й хуркнула в коридор. Пищимуха кинувся тепер на Рекала, але ад'ютант згріб його під себе й притиснув до канапи.

— Задушу, мерзотнику! — кричав він, тискаючи його коліном.

Кричали й інші старшини. Карюк уже підвівся з підлоги, і, намагаючись вислизнути з купе, похапцем обтрушував свою рипсову курточку й пискливо прискав на всіх:

— Маєте розвагу. Ганьба яка! Зо дня в день живеш під кулями, а командир милується. Нема, щоб про діло хоч раз поговорити як слід, а вони про політику розвели теревені!

— Ну,