Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Але ж то була і битва! Навіть Нед Ленд настільки захопився, що плескав у долоні. Такого шоу він, мабуть, ще не бачив. «Наутилус», керований своїм неперевершеним капітаном, перетворився на грізний гарпун. Він безжально врубувався у ці м'ясисті туші і розривав їх навпіл, розкидаючи на обидва боки закривавлені кусні м'яса. «Наутилус» навіть не відчував страшних ударів хвостів кашалотів. Сильні удари їхніх тіл були для нього як доторк хвилі! «Наутилус» вбивав кашалотів одного по одному, без перерви, швидко перевертаючись з галсу на галс, щоб не упустити наступну жертву, давав то передній, то задній хід, то занурювався у глибини, коли тварина втікала під воду, то випливав за нею на поверхню, атакував вітровими ударами, наносив удари з флангу, нападав з фронту, з тилу, рубав, різав їх своїм страшним бивнем!..

Яка то була різанина! Який шум здійнявся над океанськими водами! Який пронизливий свист, яке передсмертне хрипіння виривалося з пащек розлючених кашалотів! Скаламучені ударами могутніх хвостів, до того спокійні океанські води кипіли, немов у котлі! Грандіозне побоїще тривало не менше години, у ньому великоголових нищили нещадно. Декілька разів кашалоти групувалися по десятеро-двадцятеро, разом наступали, намагаючись розчавити наше судно своїми тушами. Нед Ленд лютував, спостерігаючи за розкритими зубастими пащами, страшними очима тварин, які біснувалися по той бік ілюмінаторів.

Він проклинав кашалотів найгіршими прокляттями і погрожував їм своїм могутнім кулаком. Кашалоти впивалися зубами у залізну обшивку підводного судна, як мисливські собаки впиваються у горло загнаного кабана. Але «Наутилус» за волею керманича то заманював їх за собою у глибини, то на поверхню океану, незважаючи на величезну вагу і могутній тиск тварин.

Врешті-решт стадо кашалотів розсіялося. Ми спливли на поверхню, відкрили люк і піднялися на палубу.

Море було вкрите покаліченими трупами кашалотів. Ми пливли серед гігантських тіл з голубуватою спиною, білим черевом і з вивернутими назовні нутрощами. Ті кашалоти, яким поталанило вціліти, кинулися навтьоки. Вода на декілька миль була пурпуровою. Наутилус плив по морю крові.

Капітан Немо підійшов до нас.

— Ну як, пане Ленд? — запитав він.

— Це було страшне видовище, капітане, — сказав Нед Ленд, який вже встиг трохи заспокоїтися. — Але мені така бійня не до душі. Я ж бо мисливець, а не м'ясник.

— Я б назвав це не бійнею, а актом винищення шкідливих тварин, — заперечив капітан Немо. — «Наутилус» виступив як знаряддя захисту беззахисних, а не ніж м'ясника.

— Особисто мені більше подобається гарпун, — сказав канадець.

— У кожного своя зброя і принципи боротьби, — зауважив капітан Немо, пильно дивлячись на Неда Ленда.

Ця словесна суперечка зайшла надто далеко. Я хвилювався, щоб канадець, бува, не наговорив зайвого капітанові Немо, бо наслідки такого вільнодумства могли б бути неприємними для нас.

На щастя, Нед Ленд переключив свою увагу на кита, який саме підпливав до «Наутилуса».

Цей нещасний не встиг вивернутися від нападу кашалота. То був типовий південний кит з абсолютно чорною, немовби вдавленою головою. Анатомічно він відрізняється від звичайного кита тим, що сім його шийних хребців зрослися, у нього на два ребра більше, ніж у його північних родичів. Бідолашна тварина лежала на боку, її зранене черево кровоточило. Кит був мертвий. На кінці його спотвореного плавця повис малюк-кит, якого йому не вдалося врятувати. З рота загиблої тварини, між пластинками китового вуса, цівкою стікала кров.

Капітан Немо скомандував причалити до трупа тварини. Двоє матросів висадилися на його спину. Я був страшенно здивований, побачивши, що вони виціджують молоко з молочних залоз тварини, а його там накопичилося близько двох-трьох тонн!

Капітан Немо сам напився китового молока. Я з відразою спостерігав, як він його п'є, і не зумів приховати огиди, коли він запропонував чашку ще теплого молока і мені. Але капітанові вдалося мене переконати скуштувати молока. Він мене запевнив, що воно має чудовий смак, який, між іншим, майже не відрізняється від коров'ячого.

Цікавість перемогла відразу, я спробував і мусив визнати, що молоко і справді смачне. Так наші продуктові запаси поповнилися корисним продуктом! Масло і сир, отримані з китового молока, суттєво урізноманітнили наше меню. І це був приємний результат дня. Але був і неприємний: з відмовою капітана Немо дозволити полювати на китів Нед Ленд почав виявляти до нього ворожість. Я вирішив пильно стежити за кожним кроком запального злопам'ятного канадця.

Розділ тринадцятий

Льодові простори

«Наутилус» продовжив свій хід строго на південь. Він мчав уздовж п'ятдесятого меридіана. Невже він таки прямує до полюса? Який невиправданий ризик! Адже спроби усіх сміливців проникнути до цієї точки земної кулі досі закінчувалися невдачами.

Тринадцятого березня в антарктичних зонах відповідає тринадцятому вересня у північних областях, коли наближується період рівнодення.

Чотирнадцятого березня під 55° широти нам почали зустрічатися пливучі льоди, — тьмяні глиби футів на двадцять — двадцять п'ять заввишки, які напливали одна на одну, утворюючи затори, об які з шумом розбивалися хвилі. «Наутилус» ішов на поверхні океану. Нед Ленд вже плавав у арктичних морях, тож його гори з льоду не дивували. А для нас з Конселем відкривався абсолютно новий пейзаж.

По небокраю з південного боку тягнулася сліпучо біла смуга. Англійські китобої називають її «isebink».[55] Навіть найгустіші хмари не можуть затьмарити її сяяння. А те сяяння — відблиск крижаного поля.

Пропливши ще трохи на південь, ми побачили набагато більші нагромадження льоду. Їхній блиск ставав то сильнішим, то слабшим, засланий туманом, але ніколи не згасав. Одні крижини були поорані зеленими прожилками, немовби накресленими сірчанокислою міддю. Інші, як величезні аметисти, спалахували всіма вогнями, відбиваючи сонячне проміння тисячами граней своїх кристалів. Ще інші скидалися на каменоломні вапняку, якого, мабуть, вистачило б на зведення мармурового міста!

Що довше ми йшли на південь, то частіше на нашому шляху траплялися пливучі крижані поля, то масивніші крижані гори пливли нам назустріч. На них тисячами гніздилися птахи. Деякі пернаті, приймаючи наше судно за кита, сідали на нього перепочити і вперто довбали дзьобами залізну обшивку корпуса, і вона від того лунко дзвеніла.

Під час нашого плавання серед льодів капітан Немо часто виходив на палубу і пильно вдивлявся у безкрайню крижану пустелю. Його очі нерідко спалахували якимось дивним вогнем. Про що він думав у такі хвилини? Можливо, він відчував себе володарем цих антарктичних вод, цієї зони суцільних полів, недоступної не лише для звичайних людей, а й для найвідчайдушніших сміливців. Лише він, він один міг так легко долати ці простори і почуватися тут у безпеці! Та