Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

Чому в храмі було стільки черепків? Археологи з’ясували цю загадку зовсім випадково. На колонах і статуях лишилося повно слідів од того, що колись об них розбивали полив’яні горшки. Напевне, за релігійними обрядами, в жертву богам треба було приносити гончарні вироби.

То був дуже стародавній звичай — адже подекуди шар черепків сягає шести метрів. Ця обставина дала археологам можливість простежити весь хід розвитку невідомої культури. На самому споді знайдено кераміку з дуже примітивним лінійним орнаментом, а в горішніх шарах — горшки з навдивовижу гарною поливою і художніми оздобами. Багато віків мало минути, щоб керамічне мистецтво досягло такої досконалості.

Якось на одному з безлічі барельєфів археологи помітили зображення слона. Вони не вірили власним очам, але малюнок був такий виразний, що помилки не могло бути. І тоді вчених охопило хвилювання, яке важко й описати.

Слони колись водилися в Центральній Америці, але вимерли приблизно 10 тисяч років тому. Недалеко від Теотіуакана є містечко Тепехпан. 1947 року там знайдено кістки індіанського мисливця й кістки слона. Дослідження довели, що ці знахідки походять з 15-го тисячоліття до нашої ери.

То яким же чудом панамський пранарод знав слона? Відповідь може бути одна з двох: або місто існувало вже за 10 тисяч років до нашої ери, або ж ті люди, непогані мореплавці, підтримували безпосередні зв’язки з країнами Сходу.

Ми небагато знаємо про цей народ. Відомо тільки, що то були миролюбці (в розкопках знайдено дуже мало зброї), що їхня культура близька до культури майя, що вони молилися сонцю і, як усі інші народи Центральної та Південної Америки, вірили в пернатого змія. З барельєфів видно, що чоловіки були високі, м’язисті, круглоголові — несхожі на американських індіанців.

Яка ж катастрофа захопила й знищила цю багату й живучу культуру, що так зненацька щезла, зоставивши по собі величезні руїни й купи каміння? На це є цілком певна відповідь. Її дають нам самі руїни.

Величезні колони, розкидані й поламані, мов сірнички, монолітні брили, наче рукою велетнів роздріблені й зіпхнуті з п’єдесталів, статуї, перевернуті догори ногами, побрижена земля, вулканічний попіл — хіба не свідчить усе це про великий землетрус?

Неважко уявити собі, що сталося. Вулкан Гакамайо, який височить за десять кілометрів, одного дня прокинувся од вічного сну, заревів і викинув сніп вогню.

Земля захиталася, мов п’яна. Перелякані мешканці, уцілівши від першого струсу, побігли, як шалені, до храму, щоб людськими офірами умилостивити розгніваних богів.

Та боги не почули їхніх благань. Земля гойдалась і трусилася, мов розбурхане море, вулкан гуркотів і гримів, засипаючи все розжареною лавою. Рештки населення, — люди, яких не повбивали величезні камені і які не вчаділи від отруйних випарів — повтікали в глиб пущі і там змішалися з дикими племенами індіанців.

Над величезною країною Панами, де тисячі років кипіло в ключ життя талановитого народу, запала могильна тиша.

СКАРБ ПОЗОЛОЧЕНОЇ ЛЮДИНИ

Березня 1536 року з групою іспанських мандрівників, які подорожували над Каліфорнійською затокою, сталася незвичайна пригода. В одному місці, збуджено репетуючи й розмахуючи руками, дорогу їм перебіг білий чоловік, якого супроводили двоє індіанців. Своєю бородою, довгими пасмами волосся він скидався на біблійного патріарха.

Невідомий почав безладно розповідати, що його корабель розбився біля берега Флоріди, і з усього екіпажу вцілів тільки він. Відтоді цей чоловік пробирався на захід. Користуючись з гостинності індіанських племен, він пройшов через весь американський суходіл і, нарешті, опинився біля Тихого океану, в Каліфорнії.

Але найбільше враження справили на іспанців усякі дива, які він розповідав про семеро міст Кіболі, що нібито лежали десь на півночі. Мешканці тих міст жили буцімто в палацах, усипаних сапфірами, і мали стільки золота, скільки їм хотілося.

Чутка про легендарні міста блискавкою облетіла всю Європу. Сюди почало прибувати багато мандрівників. Найбільшу експедицію організував Франсіско Васкес де Коронадо. Проте замість золота, сапфірів та туркусу Коронадо знайшов у Арізоні нужденні мазанки голих індіанських племен. Сім міст Кіболі — то була просто вигадка або марево мрійників.

У глибині південно-американського континенту нібито мало бути й легендарне Ельдорадо — місто, яке видніло за багато миль, бо все воно було збудоване з золота і через те палало в сонячному промінні, як вогняна гора. Мешканці міста аж угиналися під вагою золота ї смарагдів завбільшки з куряче яйце.

Ельдорадо зачарувало й захопило уяву багатьох мандрівних лицарів, волоцюг і шукачів пригод. Понад сто років тисячі людей терпіли невимовні труднощі й страждання, гинули від хвороб, паразитів і отруйних стріл войовничих індіанців, завзято шукаючи манливого міста.

1536 року молодий іспанець Гонсало Хіменес де Касадо очолив експедицію з 875 солдатів, яка вирушала на пошуки Ельдорадо, його військо мало прекрасний вигляд. Командувач був одягнений у костюм з чорного вельвету, протканого сріблом, на голові носив сталевий шолом. Офіцери хизувалися в пишній одежі з пурпурного шовку і в широких капелюхах, увінчаних розкішними султанами. Всі солдати були закуті в залізні панцири.

Похід через джунглі Південної Америки, а потім на небосяжні перевали Анд був справжнім пеклом. Солдати хворіли, вмирали, тікали, і невеличка, але чудова армія розтанула наполовину. Од барвистого вбрання командуючого, офіцерів і солдатів лишилося саме лахміття.

По кількох місяцях маршу перед змученими конквістадорами засяяла перша надія. В одній з багатьох сутичок з індіанцями вони захопили трофеї — смарагди й різноманітні золоті вироби. Це розпалило хіть завойовників, надало їм снаги. Але з 875 солдатів на той час лишилися вже тільки жалюгідні недобитки — двісті голодранців, схожих на жебраків.

На підхмарних вершинах Анд, там, де нині лежить Колумбія, дорогу їм перетнуло військо індіанців з племені чібча. Сутичка була коротка, але завзята. Індіанці з своїми списами та пращами не могли подолати іспанців, озброєних аркебузами. Зайди перемогли.

У країні чібча лежить озеро Гатавіта з крутими скелястими берегами. Іспанці отаборилися там й одразу ж кинулися грабувати індіанців, забираючи все золото, яке тільки попадало їм до рук. Коли золота вже не стало, конквістадори почали катувати індіанських вождів, допитуючись, де заховано гадані золоті скарби. У відповідь індіанці одностайно показували на озеро; виходило, що десь у воді було нібито все золото племені чібча.

Одного ранку поблизу іспанського табору запищали флейти, загуркотіли барабани, почувся спів. До озера, пританцьовуючи, підходило багато індіанців. Між ними погойдувався паланкін, у якому сидів король племені.

На березі короля висадили, роздягнули, намазали живицею і густо обсипали золотим порошком. Позолочений чоловік, виблискуючи на сонці, сів у човен, виплив