Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

себе в кабінеті. Аби ніхто не заважав йому вислухати прохання такої чарівної жінки, начрайвідділу замкнув двері свого кабінету. А за тиждень у село прийшов наказ про переведення товариша Буженка О. П. до району.

Сірожуня довго складав губи в трубочку, читаючи нерозбірливий почерк Калюжного, проголошував уголос розшифровані фрази. Дивився розгублено на нового керівника сільради й здивовано на друзяк, які стояли мов кілочки, у нього за спиною.

— Як це? — запитав він після прочитання дати і вставився поглядом у суворого Калюжного.

— А отак це! — гаркнув той. — Лопати візьмете в коморі… ноші, сокири. Може, десь там підрубати щось знадобиться, щоб цей… — не договорив, махнув рукою, мовляв, та ну його, оце пояснення. Повів далі суворіше. — Усе під розписку. Одного воза дам, більше не маю — Мільман забрав, трясця його матері. Пайок отримуватимете подвійний. Зброю здати, — показав очима на гвинтівку, — зараз уже ні до чого.

Октябрин лиш відкрив рота, аби відмовитись, як Калюжний дав йому відсіч, прогорланивши.

— За непокору — під трибунал!

— Так ми ж не військові, — пролепетав Лаврін.

— А тобі й трибунал буде не від військових, а від мене, — просичав. — Бігом за інвентарем, селюки вошиві.

Хлопці, похнюпившись, вийшли надвір. Не змовляючись, розбрелись у різні боки, їм ніби соромно було дивитись один одному в очі.

«Але хтось же мусить це робити. То чому, власне, не я?» — мізкував Октябрин, натужно бредучи по снігом занесеному шляху. Розмовляв із собою. Не міг поклястись, що розмову ту вів подумки. Здалось, таки щось і сказав простору. Схаменувся, що говорить сам із собою, коли дорогу йому маревом перейшла людина. Вона була замотана в безліч одежин, обличчя не розгледиш.

— Оксано? — запитав і одночасно покликав хлопець.

Постать віддалялась од нього — хуртовина замітала так, що годі було щось уздріти бодай на відстані витягнутої руки. Але Октябрин міг би побожитися, аби вірив у Бога, що це була саме Оксана. Адже добре знав її запах. У цій зимовій круговерті той запах лоскотнув ніздрі ароматом літа, визрілих полів, макових розсипів. Октябрин хотів був бігти за Оксаною, але зашпортався в довгих полах шинелі й безпорадно впав у кучугуру. Вишкрябався зі снігу та приліпився до шерхлого від морозу дерева. Раптом заплакав, як першокласник. «Як близько в мене сльози», — думав, але йому не було від цього відкриття соромно, навпаки, якось тепло стало. На долоні, складені хрест-навхрест на стовбурі, з-під повік лились гарячі і якісь страдницькі сльози. І Октябрин нізащо не хотів рушати від дерева, не хотів спиняти плач. Його схлипування підхоплювала хурделиця й несла кудись вгору, тоді кидала їх об замети й знову здіймала, аби понести селом.

Два роки тому восени в селі святкували обжинки: весело, широко, традиційно з піснями-танцями, з вогняними позирками молоді, зі сміхом та залицяннями. Допоки керівники колгоспу говорили селянам про багатий врожай та майбутнє заможне життя, юнаки й дівчата (і не лише колгоспні) закохувались, клялися, вдихаючи в’язкий запах стиглих груш, у вічній дружбі чи навіть коханні. А дехто й про весілля вже домовлявся.

Задивився і він, неоковирний Октябрин, на цю тендітну дівчину, куркульську дочку Оксану Стецюківну й пообіцяв собі подумки, що обов’язково зашле до неї сватів. «От, лиш виб’юсь у люди», — думав тоді й усе робив, аби в ці люди таки вибитись. Вступив до комсомолу, до колгоспу подався, багато читав потрібної літератури, збирався за рік-два звитяжної праці до партії проситись. А тут саме розкуркулення почалось, записався до бригади. І дарма, що дівка, облюбована ним, — з куркульського племені. «Це навіть на краще, — думав собі, — я її перевчу, батьків її на істинний шлях наверну, і заживемо ми щасливою та дружною комуною, як у раю. Чи навіть краще, ніж у раю. Тому раю й не снилось, як можна на землі жити».

Раю не вийшло. Хлопчина почав здогадуватись ось тепер, що навряд чи коли й вийде. Немає із ким у тому раю шикувати. Багато селян, яких знав і любив, — у землі тепер. Від здогадок, що рай відтерміновується, Оксана йому подобалась ще більше, ніж раніше. Знав, що вона віднедавна мешкає в місті й працює на цегельному заводі. Про це розповів Терновий. Октябрин ще з листопада планував гайнути й собі до міста, як лишень видасться слушна нагода. Тікати не можна, бо ж він при зброї й при ділі — можуть записати в дезертири. «А от коли все закінчиться, тоді…» — знову думав і навіть не знав, що його далі думати, про оте закінчення, й чи настане воно колись.

А тепер ось перекваліфікується на труповоза і знову не зможе побачити Оксану. А вона ж про його почуття й не знає нічого. Ану, як він їй не подобається. «Та не може того бути», — підбадьорює себе хлопець. Чи ж задля цього він стільки книжок потрібних прочитав про рівність та братерство, про зло, яке несе в собі багатство, про об’єднання усіх трудящих в одну міцну силу.

Октябрин одірвався від тієї сосни, примружив очі, аби побачити бодай когось у суцільному сніговому хурделинні, приклав руки до рота руркою й закричав що є сили:

— Оксано-о-о-о-о!

Побіг як міг швидко за маленькою фігуркою, що крокувала в бік ліска. Біг, захекуючись, падаючи й піднімаючись, і весь час горлав це любе його серцю ім’я — Оксана.

Постать у накутаних на тіло одежинах спинилась, дала час хлопцеві, аби він наздогнав її. Далі пішли поруч. Довго Октябрин не наважувався вимовити ані слова, а тоді, як уже далеко вийшли за село, сказав коротко й гучно, аж з дерев посипався сніг:

— Ти не бійся! Я з ружжом тебе охороняю.

— А я й не боюсь… — суворо мовила дівчина. — Нікого… окрім таких, як ти.

— А чого ж нас боятись? — розійшовся Октябрин.

Він забігáв уперед, заглядав дівчині в очі й вимагав негайної відповіді. Відповідь не затрималась і різонула хлопця в саме серце.

— Бо ви душогуби!

Він постояв не більше миті. А Оксана вже встигла одійти далеченько. За цю хвилину Октябрину ніби щось перевернулось усередині. Він згадав ту грубу книжку в печі, той «Капітал» і прохрипів:

— І правильно, що в піч його.

Промайнули перед його очима сцени розкуркулювання, насильного заганяння до колгоспів, депортацій із села непокірних. Якось зненацька виріс позаду нього Федя. Октябрин аж здригнувся усім тілом. Федя вдягнений був у добрий кожушок, з лиця весь справний і посміхався.

— Відпустили? — питає Октябрин і собі шкіриться й тут-таки хвалить владу:

— Ач, розібрались шо до чого. Не