Еміль Золя - Черево Парижа

почала гаряче заперечувати, що Флорана не розстріляють. Але чоловік її, похитуючи головою, казав далі:

— Все одно, я недосить любив його. Тепер я можу тобі правду сказати. Я відчував до нього злобу, вагався, не хотів віддавати йому половину спадщини...

— Ото ще! Таж я разів десять пропонувала йому ці гроші! —скрикнула жінка.— Нам немає за що докоряти собі.

— О, я знаю, ти добра, ти б йому все віддала... А мені було жаль, як ти собі хочеш! Я завжди буду мучитися думкою, що коли б поділився з ним, він би не кінчив так погано... Моя провина, це я згубив його.

Ліза почала ще ніжніше втішати його, казала, що не треба вигадувати на себе хто й зна-що. Вона навіть пожаліла Флорана. А все-таки він був дуже винен. Коли б у нього на руках були гроші, він наробив би ще більше дурниць. Потроху ковбасниця дала зрозуміти чоловікові, що це не могло інакше скінчитися і що тепер усі зітхнуть вільніше. Кеню усе плакав, витираючи щоки фартухом, стримуючи ридання, щоб слухати жінку, а потім іще голосніше лементуючи. Він машинально занурив пальці в купу фаршу для сосисок, що лежала на дошці, робив у ньому ямки і з силою місив його.

— Пам’ятаєш, як ти себе погано почував? — казала Ліза.— Все це через те, що наші звички були порушені. Я дуже турбувалася, хоч і не казала тобі. Я добре бачила, що ти худнеш.

— Та невже? — пробурмотів ковбасник, припинивши на хвилину плакати.

— І торгівля наша цього року йшла погано. Нам страшенно не таланило... Ну, не плач, ти побачиш, як усе буде гаразд. А ти повинен поберегти себе для мене й для нашої дочки. Ти ж мусиш подбати про нас.

Кеню вже не так завзято місив фарш. Він знову хвилювався, але тепер це хвилювання було викликане ніжними почуттями, і на засмученому обличчі Кеню з’явилася вже слабка посмішка. Ліза відчула, що перемогла його. Вона мерщій покликала Поліну, що гралася в крамниці, посадила її батькові на коліна й сказала:

— Поліно, правда ж, твій тато повинен бути хороший? Попроси його лагідненько не завдавати нам більше смутку.

Дівчинка лагідненько попросила. Вони поглядали одне на одного, обнявшись, такі гладкі, що аж вилазили з своєї одежі. Вони вже починали видужувати після недуги, що тривала цілий рік і тільки тепер минула. Широкі круглі лиця батьків і дитини розпливались від посмішки, причому Ліза говорила:

— Таж, власне кажучи, нас на світі тільки троє, мій товстунчику, тільки троє.

Через два місяці Флорана знову засудили до заслання. З приводу цієї події зчинився великий галас. Газети жадібно накинулися на найменші подробиці, вміщували портрети засуджених, рисунки емблем і шарфів, плани місць, де збиралася банда. Протягом двох тижнів тільки й розмови було по всьому Парижу, що про змову на Центральному ринку. Поліція сповіщала чимраз тривожніші відомості; нарешті почали говорити, що під усім Монмартрським кварталом було закладено міни. У Законодавчому корпусі зчинився такий переполох, що центр і праві, забувши сумної пам’яті закон про дарчі записи, який недавно спричинився до розбрату між ними, примирились; переважна більшість подала голоси за проект непопулярного податку, і навіть передмістя не насмілилися протестувати,— така паніка охопила все місто.

Процес тривав цілий тиждень. Флоран був здивований, яку велику кількість співучасників йому приписували. Він ледве знав шістьох чи сімох з двадцяти чоловік, які сиділи на лаві підсудних. Коли вирок було зачитано, йому здалося, наче він бачить капелюх і невинну спину Робіна, що виходив разом з юрбою. Логра з Лакайлем виправдали. Олександра засудили на два роки ув’язнення за те, що він компрометував себе, мов доросла дитина. А щодо Гавара, то його, так само як і Флорана, засудили до заслання. Це був тяжкий удар, що вразив його серед останніх тріумфів під час довгих суперечок у суді, коли торговець живністю зумів висунути себе на перший план. Паризький крамар дорого заплатив за свій опозиційний запал. Дві великі сльози скотилися по розгубленому обличчі цього сивого хлопчини.

Одного серпневого ранку, коли Центральний ринок почав прокидатися, Клод Лантьє, який за своїм звичаєм походжав між возами з городиною, стягнувши живіт червоним поясом, підійшов на майдані Сен-Есташ до мадам Франсуа привітатися. Вона сиділа на купі ріпи й моркви . Її широке обличчя здавалося сумним. Художник був теж похмурий, дарма що яскраве сонце вже пестило темнозелений оксамит капусти, наваленої цілими горами.

— Ну, все кінчено,— промовив Клод.— Флорана відправляють назад... Я думаю, тепер він уже в Бресті.

Городниця відповіла рухом німого суму; вона поволі провела рукою навколо себе й промовила глухим голосом:

— Це Париж, це все поганий Париж.

— Ні, я знаю, хто це зробив; це паскудні люди,— заперечив Клод, стискаючи кулаки.— Уявіть собі, мадам Франсуа, що нема такої дурниці, якої б вони не сказали на суді... Це ж нечувана річ, дійти до того, щоб нишпорити в дитячих зошитах! Дурний прокурор розвів цілу історію: пошана до невинного дитинства—з одного боку, виховання демагогів — з другого... Я аж захворів від усього цього.

І справді, Клода трясла лихоманка. Зіщулившись у своєму зеленкуватому пальті, він продовжував говорити:

— Лагідний хлопець, просто як дівчина. Вірите, він аж зомлів, побачивши, як ріжуть голубів... Я навіть розсміявся від жалю, коли побачив його між двома жандармами. Ну, тепер уже більше не побачимося, на цей раз він там і залишиться.

— Треба було послухати мене,— сказала городниця по недовгій мовчанці,— переїхати в Нантер та й жити там з моїми курми і кролями... Я, бач, дуже любила Флорана, відразу вгадала, що він такий добрий. Жили б собі і лиха не знали... Ех, горе та й годі... Та що поробиш, пане Клод! Приходьте до мене на днях їсти яєчню, я чекатиму вас.

На очах у неї були сльози. Проте вона встала, як мужня жінка, що твердо зносить горе, і промовила:

— Ось тітка Шантмесс іде купувати ріпу, і завжди вона весела — ця товстуха Шантмесс...

Клод відійшов і подався знову тинятися по ринку. На обрії, в кінці вулиці Рамбюто білим снопом займався день. Сонце розсипало на дахи золоте проміння, розливало потоки світла, що торкалися бруку. І Клод відчув, як веселість прокидається під дзвінким склепінням Центрального ринку, у кварталі, повному наїдків. То була ніби радість видужування, приємна метушня людей, які почувають, що з них, нарешті, звалився нестерпний тягар, який давив їм на шлунок. Він побачив