Еміль Золя - Черево Парижа

недоброго сміху. Фарс дуже вдався. Це ж було так смішно! Стара Мегюден трусилась від беззвучного реготу, наче повний міх, який спорожнювали . Її вигадка про пана похилого віку облетіла весь ринок і здалася всім торговкам надзвичайно дотепною. Аж тепер, нарешті, сухого довгаля візьмуть, і він не буде стирчати у всіх перед очима із своєю паскудною фізіономією і арештантськими очима. Торговки бажали йому щасливої дороги, сподіваючись, що їм тепер призначать на інспектора якогось вродливого хлопця. Вони бігали від прилавка до прилавка і ладні були танцювати навколо кам’яних столів, мов дівчатка, що вирвалися на волю. Красуня Нормандка поглядала на ці веселощі, суворо випроставши стан, боячись поворухнутися, щоб не заплакати; вона поклала руку на великого ската, щоб заспокоїти своє гарячкове хвилювання.

— Гляньте, гляньте на цих паскудних Мегюденів,— сказала мадам Лекер,— як вони хочуть позбутися свого приятеля після того, як виманили в нього останнє су.

— Ну, то що з того? Вони мають рацію,— заперечила мадмуазель Саже.— І знаєте, моя мила, час би вже припинити ці сварки... Адже ви дістали своє, дайте ж і іншим залагодити свої справи.

— Стара сміється,— зауважила Сар’єтта.— Нормандка не дуже весела.

Тимчасом у своїй кімнатці Флоран з покорою вівці дався в руки поліції. Поліцаї грубо кинулись на нього, чекаючи, мабуть, відчайдушного опору. Він лагідно попросив їх не тримати його. Потім сів, а люди почали пакувати його папери, червоні шарфи, пов’язки та значки. Ця розв’язка, мабуть, не здивувала Флорана; вона була для нього полегкістю, хоч він сам не хотів собі в тому признатись. Але Флоран страждав, згадуючи ту ненависть, що затягла його в цю кімнату. Він згадав бліде обличчя Огюста, опущені носи рибних торговок, слова старої Мегюден, мовчання Нормандки, порожню ковбасну. Він казав собі, що ринок був у змові, весь квартал зрадив його. Навколо Флорана мов здіймалися хвилі болота з цих брудних вулиць.

І коли серед ситих облич, що майнули в його уяві, він уявив собі Кеню, серце йому стиснулося від смертельної туги.

— Ну, спускайтеся вниз,— грубо сказав поліцай.

Флоран устав і почав спускатися сходами. Дійшовши до третього поверху, він попросив, щоб йому дозволили на хвилинку повернутися до кімнати, бо він, мовляв, забув там одну річ. Поліцаї не згоджувалися, почали штовхати його. Тоді Флоран став їх благати. Він запропонував їм навіть ті гроші, що були при ньому. Нарешті двоє вирішили відпровадити його знову нагору, загрожуючи розбити йому голову, якщо він захоче втяти з ними якусь штуку. Вони повитягали з кишень револьвери. У своїй кімнаті Флоран підійшов до клітки зяблика, взяв пташку, поцілував її між крильцями й пустив з вікна на волю. Він дивився, як вона пурхнула, сіла проти сонечка на дах рибного павільйону, мов розгублена, а потім знову знялася вгору й полетіла над ринком у напрямку до скверу Дезінносан. Арештований постояв ще хвилину, дивлячись на небо з його безмежним простором; він думав про туркочучих голубів у Тюїльрі та про тих, яких бачив у льоху, з горлечком, розпореним ножем Маржолена. Тут у нього всередині наче все обірвалося. Флоран пішов слідом за поліцаями, які, знизуючи плечима, заховали свої револьвери в кишені.

Внизу на сходах він зупинився перед дверима, що вели до кухні ковбасної. Комісар, що чекав його тут, майже зворушений тихою покорою арештованого, запитав:

— Може, хочете з братом попрощатись?

Якусь хвилину Флоран вагався. Він дивився на двері. З кухні чути було голосний стукіт сікачів та дзенькіт каструль. Ліза, аби відвернути увагу свого чоловіка, надумала, щоб він начиняв ковбасу, хоч звичайно це робилось увечері. На вогні шипіла цибуля. Флоран почув веселий голос Кеню, що покривав шум кухні:

— Ах, чорт,— казав ковбасник,— добра буде кров'яна ковбаса!.. Огюсте, дайте-но мені сала!

Флоран подякував комісарові. Він боявся увійти до цієї душної кухні, де так пахло смаженою цибулею. Арештований пройшов повз двері, щасливий від думки, що його брат нічого не знає, і прискорив ходу, щоб не завдати ковбасній зайвого жалю. Та коли яскраве сонце на вулиці вдарило йому в лице, бідолаха засоромився й, сідаючи у фіакр; зігнув спину, блідий, змарнілий. Він відчував, як тріумфує рибний павільйон, і йому здавалося, що весь квартал поділяє цю радість.

— Фе, огидна морда,— промовила мадмуазель Саже.

— Обличчя справжнього каторжника, спійманого на місці злочину,— додала мадам Лекер.

— Знаєте, я колись бачила, як стратили на гільйотині одного злочинця,— підхопила Сар’єтта, показуючи білі зуби,— у нього було таке саме обличчя.

Вони наблизились і, витягти шиї, силкувалися зазирнути в самий фіакр. У ту хвилину, коли карета вже від’їжджала, стара мадмуазель квапливо шарпнула за спідниці своїх приятельок, показуючи їм на Клер, яка вибігла з вулиці Пірует, збожеволіла, розпатлана, із скривавленими нігтями . Їй таки вдалося зняти з петель двері. Коли дівчина зрозуміла, що спізнилася, що Флорана вже повезли, вона кинулася за фіакром, але майже зараз же зупинилась у безсилій люті, сварячись кулаком услід колесам, що ніби тікали від неї. Потім уся червона, вкрита вапняним порохом, Клер повернулась бігом на вулицю Пірует.

— Хіба він обіцяв з нею одружитися? — зайшлася від сміху Сар’єтта.— Ото ще навісна, здорово вона втьопалася!

Квартал заспокоївся. До самого закриття павільйонів торговки балакали про ранкові події. Вони з цікавістю поглядали на ковбасну. Ліза уникала показуватися на люди, залишивши Огюстіну сидіти за прилавком. Проте після обіду вона вирішила, що треба розповісти Кеню про все, боячися, що яка-небудь балакуча сусідка може завдати йому грубого удару. Жінка зачекала, поки вони залишаться вдвох у кухні, бо знала, що чоловік любить бувати в кухні і що тут він менше плакатиме. Вона обережно, як мати, розпочала розмову. Та коли Кеню довідався про все, то звалився на дошку, де рубали м’ясо, і заревів, як теля.

— Бідний мій товстунчику, не журися так, ти можеш захворіти,— сказала Ліза, обіймаючи чоловіка.

Здавалося, він виплаче собі очі, уткнувшися в її білий фартух; його інертне товсте тіло здригалося від горя. Він наче розмок, розтопився в сльозах. Коли ковбасник зміг, нарешті, вимовити слово, то пробелькотів:

— Ні, ти не можеш уявити собі, який Флоран був до мене добрий, коли ми жили на вулиці Руайє-Колар. Він сам і кімнату замітав, і їсти варив... Він любив мене, як рідну дитину, розумієш? Він повертався додому весь у болоті, такий зморений, що не годен був поворухнутися. А я був ситий, сидів удома, в теплі... А тепер його розстріляють.

Ліза