Кондоліза Райс - Демократія

Державні діячі, що успадкували післявоєнний світ 1945 року в руїнах, збудували систему, яка довірила створення нової світової економіки вільним ринкам і вільній торгівлі. Вони не забули про 1930-ті роки, коли торговельна політика «зроби сусіда злидарем», протекціонізм і конфлікту через ресурси призвели до Великої депресії та Другої світової війни. Цього разу вони наполягали на тому, що міжнародна економіка не буде грою з нульовою сумою. Країни знайдуть порівняльну перевагу, вільно торгуватимуть, і всім це буде корисно. Здебільшого їм удалося відновити економіку як переможців, так і переможених та забезпечити процвітання сотням мільйонів людей у всьому світі.

Вони також уважали, що демократичні уряди Німеччини і Японії ніколи більше не воюватимуть. Західна частина Німеччини увійшла до ЄС і стала потужною, але не небезпечною. Там вона чекала, поки розвалиться комунізм і можна буде об'єднати всю територію як стабільну демократію. Японія теж стане конституційною монархією, процвітаючою і вільною, і не становитиме загрози сусідам. Вільні ринки й вільних людей захищатиме американська військова сила. Цього разу Америка не вийде і не покине світ напризволяще. США пообіцяють Європі: «Напад на одного — напад на всіх». Узявши зобов'язання перед Японією, а згодом і перед Південною Корею, США стануть щитом Азії проти агресії.

Демократія здобула прихильників у контексті такого глобального ладу, хоча сам процес і був нерівномірним. Чи залишиться все на своєму місці, якщо Америка та інші відмовляться від відповідальності за систему, яку вони створили? Що станеться з тими, хто все ще шукає свободи у світі, покинутому напризволяще? Що станеться з тими, хто ще живе за тиранії, якщо ми припинимо говорити іншим, що демократія є вищою формою урядування і що її засади універсальні?

Ми не можемо знати відповіді на ці питання, але точно знаємо, що чотири вершники Апокаліпсису — популізм, нативізм, протекціонізм, ізоляціонізм — останнім часом не сприяли ані демократії, ані миру.

Ми можемо втішатися тим, що нині демократичні інститути сильніші. Німеччина та Японія не тяжіють до агресії, а є стабілізаторами добра. Але про Росію і, можливо, Китай такого сказати не можна, бо це авторитарні держави, націлені на порушення світового порядку, хоча й не з такою жорстокістю, як їхні попередники.

Перемога демократії полягає в тому, що ті, хто прагнув змін, зробили це за її допомогою, а не в її обхід. Уроки 2016 року полягають у тому, що і порушники, і захисники світового ладу повинні відступити й прийняти деякі дуже тяжкі істини.

Стягоносці тих, хто голосував за перетрушування системи, мають зрозуміти й смиренно прийняти парадокс демократії: її сутність — у відкритості до змін, але її стабільність встановлюється інститутами, які втілюють обмеження та відкидають абсолютну владу. Вони дійдуть висновку, що простіше зруйнувати демократичні інститути, аніж створити їх і працювати через них. Тепер вони повинні дати справжнє процвітання тим, хто їм повірив, а не просто перекладати провину на чужинців та іммігрантів, які «забирають у них робочі місця».

З іншого боку, ті, хто захищатиме статус-кво — повоєнний світовий лад, — мають визнати, що існують ті, кого оминуло процвітання і які стурбовані неприйняттям більш традиційних цінностей. У зв'язку з цим поділ людей на ще дрібніші групи, кожна з яких має власні нарікання та наратив, відбувається за рахунок об'єднавчої ідентичності, якої потребують усі демократії. Це особливо стосується США, де формула «Ми — народ» не має етнічної, національної або релігійної основи. Ми збільшуємо цей поділ на свій страх і ризик.

Глобальні лідери мають погодитися, що зростає розрив між тими, кому комфортно ліквідовувати кордони та бар'єри між народами, і тими, хто вважає це приголомшливими і навіть загрозливими діями.

На своїх лекціях у Вищій школі бізнесу в Стенфорді я бачу студентів із такими характеристиками: народився, скажімо, в Бразилії, до школи ходив у Лондоні, його перша гіпотетична студентська робота була в Шанхаї, а після аспірантури в Пало-Альто він поїде працювати до Дубаю.

Тим часом багато людей живе неподалік від місця народження. Не дивно, що їхній досвід, прагнення й страхи різні. Дедалі відмін ніші в них і можливості для продуктивного життя.

Отці-засновники Америки розуміли, що свобода для громадян є необхідною умовою самореалізації. Проте цього недостатньо. Людям слід мати можливість розвивати свій потенціал через освіту. Країна, яка не може дати громадянам рівний доступ до освіти, точно стане місцем жорсткої нерівності. У цьому відношенні жодна іноземна держава не завдасть нам більшої шкоди, аніж ми самі.

Настанови Засновників можна реалізувати: право на життя, свободу та прагнення щастя. Але для цього слід тверезо подивитися на реалії життя багатьох американців і взяти на себе зобов'язання брати участь у їхній долі. Лише після цього прийде упевненість, що ми як нація зможемо втілити всі ці настанови не тільки для нас, але й для всього людства.

Подяки

Зернини цього проекту були зронені в мене ще замолоду — досвідом зростання в Бірмінгемі, штат Алабама, і прикладами моїх предків. Великою мірою батьки, родичі та навіть прапредки завжди вірили в Конституцію попри часом неприхильну долю. Отож їхня віра в обіцянку демократичних інститутів сформувала мої власні погляди, відображені на цих сторінках і в праці мого життя. Тому їм моя найперша дяка.

Я б не завершила цю книжку без допомоги й підтримки Інституту Гувера та Стенфордського університету. Особлива подяка Роберті та Стівену Деннінґам, що професорство їхнього імені я маю в Стенфордській Вищій школі бізнесу; директору Інституту Гувера Тому Ґілліґану і його багаторічному попереднику на цій посаді Джону Рейсяну; моїм дорогим друзям та прихильникам Тому й Барбарі Стефенсонам, що їхню катедру я очолюю в Інституті Гувера. Немає кращого місця для викладання й дослідницької роботи, ніж Стенфордський університет.

Багато хто у Стенфорді й деінде — друзі, експерти, колишні колеги — знайшли час попри всю свою зайнятість допомогти мені з цією книжкою. Тому я дуже зобов'язана Ненсі Біффар, Наял Ферґюсон, Мері Мікер та Джанін Захарії, які зробили ласку й перечитали весь рукопис. Їхні відгуки були надзвичайно корисними.

Інші поділилися думкою про різні частини чи розділи — це, зокрема, Кароліна Барко, Джендей Фрейзер, Стів Гедлі, Стів Краснер, Анджа Мануель та Девід Велч, котрі брали участь у надзвичайних подіях, згаданих у цій книжці.

Інші учасники цих подій допомогли, відповідаючи на питання або даючи інтерв'ю; це Боб Ґейтс, Альберто Ґонзалес, Джим Джеффрі, Залмай Халилізад, Девід Кремер, Баррі Ловенкрон, Діна Павелл, Джек