Ольга Обська - Приречений кохати, або Надія короля Ерланда, Ольга Обська

— Вісімнадцята троянда? І ти прийняла? А чи не боїшся, що на балі стільки танців не набереться? — підколола подругу Надя.

— Та ні, ми, якщо що, після балу продовжимо. Нам для того, щоб танцювати, глядачі не потрібні.

Ох, Маринко-Маринко, невиправна.

— До речі, як тут у вас традиції вимагають? Наречені в одній кареті на пагорб поїдуть, чи в різних? — запитально подивилася Марина на Лізі. — Якщо в різних, то, Наде, я з тобою.

— У різних, — відповіли Лізі. — Але наречений та наречена зустрінуться не на вершині пагорба, а біля підніжжя. Гості й далі поїдуть у каретах, а наречені повинні будуть піднятися іншим схилом удвох: тільки він і вона.

— О, та у вас тут все ще хитріше, — засміялася Маринка, — і навіщо їм одним на пагорб тягтися, та ще й пішки? — І, можливо, цього разу вона ні на що таке і не натякала, але Лізі за звичкою побачила у фразі щось обурливе.

— Ну що ви таке кажете, міледі Марино? Наречені, поки піднімаються разом на пагорб, мають змогу сказати одне одному найважливіші слова.

— Вони до цього не встигли наговоритися? — розсміялася не сентиментальна Маринка.

— От правильно, що не вас, міледі Марино, зірки майбутньою королевою обрали, — незворушно пирхнула Лізі.

Найважливіші слова… Надя думала про це всю дорогу до пагорба. Вони з Ерландом за останні дні справді вже стільки всього сказали одне одному… Все найважливіше і найневажливіше… Розмовляти не обов'язково. Просто пройти мовчки пліч-о-пліч у нічній тиші, коли тільки зорі освітлюватимуть їхній шлях — у цьому було щось трепетне, інтимне, хвилююче…

Фредерік допоміг Наді зійти зі сходів карети і знову зайшов усередину. Карета одразу ж рушила далі. І за кілька хвилин уже зникла у вечірній синяві. У Тай-Наїлі не прийнято було, щоб наречену до нареченого вів хтось із родичів чи друзів. Лише нічні світила. Під їхнім м'яким світлом вона підійде до свого короля.

Надя вдихнула на повні груди. Відчула аромат лісу. Прислухалася до шуму вітру в кронах дерев. Насолодилася тим, як ніжні пориви бризу куйовдять волосся, охолоджують щоки. Вона все не повертала голову в той бік, де мав бути він, її король. Неначе боялася, що не витримає цього щастя — бачити його.

— Наде… — трохи хриплуватий голос мурашками розбігся по всьому тілу.

Як це у неї виходить — відчувати коханого шкірою, коли він на відстані кількох метрів від неї? Вона повільно повернулася у бік пагорба й одразу побачила свого короля. У темно-синьому, майже чорному, парадному камзолі — кольору нічного неба. Монументальний, надійний, несамовито коханий. Вона йшла назустріч до своєї скелі, і серце щеміло від почуттів. Вони всі загострилися, тремтіли оголеними нервами.

— Ти неймовірно гарна, — він торкнувся губами куточка її губ, і струмом пробило від цього простого дотику. — А я обурливо щасливий.

Він узяв наречену за руку і повів.

Ви коли-небудь підіймалися вночі на вершину пагорба пліч-о-пліч з коханим, відчуваючи, що там попереду щось дуже важливе? Безкрайнє, як небо над головою, вічне. Те, що на все життя, назавжди, одне на двох. У вас будуть виступати сльози на очах, у вас збиватиметься дихання, у вас пересохне в роті. І ви нічого не зможете зробити з шаленим серцем, що рветься з грудей. І ви мовчатимете, хоча хотітиметься закричати. Мовчати, щоб уловити в тиші звук його дихання. Мовчати та вбирати тепло його долоні. Мовчати, боячись злякати це тремтяче щастя, що накрило з головою.

Вершина пагорба була освітлена смолоскипами. У кожного, хто чекав появи наречених, в руках був цей вогонь, що рветься в небо. Надя не бачила окремих облич — лише суцільне бурхливе вогняне море. Весільна церемонія називається в Тай-Наїлі таїнством. Тепер зрозуміло, чому. Це слово найбільше пасувало до цього урочистого величного красивого хвилюючого дійства.

Його Святість астролог Освальд завів Надю та Ерланда всередину накресленого вогненними смугами давнього знака. Його голос набув дивної сили:

— Чи клянешся ти, Ерланде п'ятий, королю Тай-Наїля, кохати і берегти призначену тобі зірками Надію з цього моменту і назавжди?

Здається, навіть полум'я смолоскипів завмерло, щоб у наступну секунду здригнутися від відповіді, немов висіченої різцем на камені:

— Клянуся.

— Чи клянешся ти, Надіє, кохати і берегти призначеного тобі зірками Ерланда п'ятого, короля Тай-Наїля, з цього моменту і назавжди?

— Клянуся, — відповіли не губи — серце.

— Владою, даною мені небесами, денними та нічними світилами Тай-Наїля, оголошую вас чоловіком та дружиною!

Вогні почали рухатися. Вершина пагорба відразу заповнилася тисячами звуків. До Надії та Ерланда попрямували гості. Занурили у вируючий потік привітань та побажань. В голові паморочилося від щастя. А ні. Це, виявляється, голова йде обертом через те, що Ерланд підхопив на руки і кружляє. Надя обвила його шию і сміялася. І, здається, всі довкола усміхалися теж.

А потім розпочався бал. Прямо там, на вершині пагорба. Смолоскипів стало ще більше. Було світло майже як вдень. На імпровізовану сцену піднялися музиканти та маестро Озаріо. Так, той самий, якого так любить Лізі. І котрого Наді радив послухати Базиль. Той, що вважається у Тай-Наїлі зіркою номер один. У його музику неможливо не закохатися. Ну, що ж, Надя приготувалася слухати.

— Пісня присвячується нашій новій королеві Надії, — оголосив маестро.

— Це буде сюрприз, — прошепотів Ерланд. — Марина допомогла влаштувати.

За секунду до того, як музиканти взялися за інструменти, Надя здогадалася, про що йдеться.

— Допоки сонце сяє, — заповнив вершину пагорба чистий проникливий вокал маестро. Розлився, розплескався на сусідні пагорби. Дотягнувся до неба. — Поки вода тече…

— Дозвольте запросити, Ваша Величносте, королево Тай-Наїля, моя Надіє, — Ерланд узяв у ніжний полон і повів.

— Надія є… — співав маестро, шепотіли губи коханого.