Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

Багато іноземців змінювали прізвища після війни, щоб краще інтегруватися в новій країні. Не сумніваюся, що вони зробили так само. Думаю, того ранку, коли сталася трагедія, що ледве не коштувала нам з Александром свободи, Ганс зрозумів, що Петро вирішив піти за мною, і побіг наздогнати того, щоб урезонити. Що трапилося потім, нам відомо. Я переконана, що смерть Петра була випадковою, тобто, власне кажучи, ніякого вбивства не було. Ганс був добрим чоловіком. Я дуже рада, що його так і не затримали.

— А Тефаняки?

— За свої лжесвідчення Ліна отримала догану від судді. Справу було закрито. Думаю, магістрат вирішив, що ці люди досить настраждалися в таборі Спіріт Лейк і не хотів звалювати на них додатковий тягар.

— А що Олег?

— Коли переконався, що я в безпеці й щаслива, він повернувся до Платцбурга, де й одружився з Жюльєн Депре.

— Бабусю, а що було далі з Толею? — запитала Дельфін, якій по ходу розповіді все більше подобався глухонімий хлопчик.

— Дорогий Толя! — прошепотіла Олена, дивлячись, як танцює в каміні полум’я.

— Як він знайшов ту акцію на пред’явника?

— Після смерті Петра мати віддала йому братову жилетку, безрукавку — хлопчику хотілося мати щось про нього на згадку. І під підкладкою він знайшов документ, який Петро там сховав. Той аркушик паперу мав для нього тільки сентиментальну цінність, аж доки Олег не показав його батькам свій ескіз. Тоді він зрозумів, що той клаптик паперу важливий. А як свідок смерті Петра він відчув, що має віддати його поліції. Через інвалідність його часто сприймали як розумово відсталого, але він був живою й розумною дитиною.

— Що сталося з ним після процесу? — поцікавився Етьєн.

— Мої батьки оплатили йому навчання, — сказав Ентоні, — і він став викладачем в інституті глухонімих. Потім одружився з жінкою, що мала такі самі проблеми, як і в нього, в них народилося троє дітей, які добре чують і говорять.

— Радий за нього, — зрадів Лєпін. — Я ніколи не забував про того хлопчика, що грався з Віталієм і розмовляв із ним за допомогою рук, а ще тих двох їхній кошенят, які завжди крутилися поруч.

— Є ще дехто, про кого ми не говорили, — сказала Дельфін. — Поліна!

— У нещасної була сумна доля. Вона гуляла по пристані в Монреалі, і її збила вантажівка. Її батьки так ніколи й не дізналися, чи вона навмисно кинулася під неї, чи ні.

— Бідолашна жінка! Ви дуже сердилися на неї за те, що вона вас звинувачувала?

— Вона мене ревнувала, це правда, рубці, що лишилися після опіків, зробили її озлобленою й нещасною. Але я не могла закидати їй її свідчення, бо вона не брехала. Вона справді бачила нас недалеко від того місця, де знайшли Петра.

— На щастя, завдяки Толі у Тефаняків були онуки, — додав сержант Лєпін. — Така радість мала допомогти їм пройти через усі випробування, насамперед пережити втрату стількох дітей.

— Маєте рацію, — погодився Ентоні, — їм усе ж випала можливість відчути радість бути бабусею й дідусем і постаріти в доброму оточенні.

— А тепер ходімо спати! — порадила літня дама. — Завтра день буде заповнений переживаннями, бо ми поїдемо на кладовище за Віталієм.

З широко відкритими в темряву очима Олена знову переживала чотирнадцять місяців свого життя, проведених у таборі Спіріт Лейк, які видалися їй століттям. Вона привітала себе з цією прощею в часі. Розказавши свою історію своїм рідним, в пам’яті лишилися тільки приємні спогади про пережите з Аранком, Розен і сержантом Лєпіном, прекрасними людьми, які підтримували її й Александра у важкі для них часи. А коли заснула, перед неї виплив образ Віталія. Вона безтурботно раділа їхньому завтрашньому побаченню.

* * *

Тепер Віталій лежав на кладовищі Нотр-Дам-де-Неж поруч з Александром. Зі спокійним серцем Олена повернулася додому в супроводі рідних. Вона вже може піклуватися про спочинок свого молодшого брата, як і обіцяла шістдесят три роки тому батькові в Саутгемптоні. Звичайно, через свій вік, але після обіду, коли священник читав відповідні ситуації слова, у неї було відчуття того, що Антон і Дарія були там, прийшли привітати свого сина.

— Мамо, ви ж так і не відкрили пакет, який вам дав сержант Лєпін на пероні в Амосі, — нагадав їй Ентоні.

— Тато має рацію, що нагадує, — ввічливо підтримала Дельфін, — нам усім кортить побачити, що там.

Схвильована, літня дама посміхнулася до внучки. Вона була з чоловіком і трьома своїми хлопчиками. Після смерті матері три роки тому Дельфін зблизилася з бабусею, і вони стали нерозлучними подругами.

— Згодна. Настав час відкрити той містичний пакунок, — мовила вона.

Тоді пішла до дубового столика, куди поклала його, по поверненню з Абітібі.

— Я знаю, що там, — зізналася вона, знову сідаючи на диванчик біля Ентоні. — У мене стільки емоцій викликає сама думка побачити це знову, що я вагаюся.

— Мамо, — сказав Ентоні лагідно, — думаю, я вгадаю, коли скажу, що це рамка з трояндового дерева, яку дав вам ваш батько. Чи помиляюся?

— Твоє припущення правильне, — сказала вона, прокручуючи пакунок у руках, наче боялася його відкрити.

— Вам допомогти?

— Так.

Її син обережно розв’язав вузол і зняв обгортковий папір. Показалося фото в поточеній червами рамці. Жозеф Лявальєр передбачливо помістив її в шкіряний мішечок, перш ніж покласти в домовину до Віталія. І зображення збереглося майже таким, як і було, хіба що злегка вицвіло. Полонені часом, Антон і Дарія посміхалися до своїх нащадків. Усі схилилися, щоб роздивитися обличчя своїх предків, яких ніколи не бачили.

Занадто малий, щоб щось побачити, п’ятирічний Едуард примудрився прослизнути у центр групи й різко потягнув за рамку, щоб узяти в руки. Дорогоцінна річ випала з Олениних рук річ і впала на підлогу з березового паркету. Рамка від довгого перебування у вологості в труні стала крихкою й тріснула. Усі вражено замовкли, а маленький хлопчик, злякавшись того, що накоїв, заходився плакати.

Дельфін стала на коліна, щоб зібрати уламки.

— Бабусю, дивіться! — вигукнула вона, беручи пальцями маленький блискучий камінчик. І там є ще.

Ентоні схилився теж й оглянув підлогу. З уламків рамки з трояндового дерева показалися прекрасні діаманти.

— Мамо, — здивовано мовив, підводячи погляд на Олену палкий погляд, — Едуард щойно знайшов статки вашого батька!

Дельфін простягнула бабусі фото, яке підняла з підлоги. На зображені, де чорний колір дещо посвітлішав, Антон Ловенець, чиє лице, як завжди, променилося, здавалося, спостерігав за своєю донькою, а