Кулик Степан - Відродження-1, Кулик Степан

Дзенькнула ложка, що впала на стіл, і ми дружно розвернулися до Сашки. Та сиділа з відкритим ротом і тільки віями кліпала.

— Скільки?!

— Нормально все, — махнув я рукою. — Не мороч собі голову.

Дівчина закотила очі під лоба, показуючи, що люди збожеволіли, якщо здатні обговорювати такі суми, але коментарі залишила при собі. Кажу ж, розумна дівчинка.

— Що й треба було довести… — зробив висновок і Возген. Втім, чому дивуватися? Сам я, на його думку, ніяк не міг володіти такими грошима. Значить, за мною хтось стоїть. І найімовірніше — це організація. І якщо він, територіальний координатор, нічого про неї не знає — таємна та могутня. Ні, не так… Дуже таємна… Яка підходить під параметри проекту «Відродження». А якщо до цього докласти мій сольний виступ при звільненні заручників, то все складається один до одного, як пазли.

— Дякую… — беру бланки та ховаю до нагрудної кишені.

— Лео-не… — у голосі Возгена так багато прохальних інтонацій, що це навіть не личить такому великому чоловікові.

— Що?

— Ти зовсім нічого не можеш розповісти? Чи ще чимось допомогти?

— А що Опір?

— Я ж казав, що його більше немає. Як організації. Напевно, по всьому світу затаїлися окремі, випадково вцілілі групи, на зразок моєї. Але всі покинуті самі на себе. Жодного зв'язку, жодної координації.

— А як ви не попалися?

— Збіг обставин. По-перше, — командування враховувало можливість поразки, і нашу групу саме готували для підпілля. А по-друге, — всі мої бійці або неодружені, або втратили сім'ї. Відповідно, не було контакту із жінками. Ну, і з харчевнею вдало вийшло. Навіть Сидір нічого не запідозрив… Лео, нам би зброю краща. Адже якщо підземний склад знайдуть, ми не те що від Хантерів, від Злиднів не відіб'ємося.

— Відіб'єтеся… У вас є Птах і Бронек. Вони самі злиднів по стінці розмажуть. А Хантери, якщо досі не шукають, то вже й не будуть.

— Це також, до речі, дивно.

— Згоден… Але гадати, чому вони діють так чи інакше, немає сенсу. Із цим навіть ксенопсихологи не впоралися. А щодо зброї… Можу запропонувати один варіант.

— Уважно... Нас хоч всього четверо залишилося, але готові виконати будь-яке завдання.

— У мене наказ стратити Сидора. Завдання не дуже складне... Я б і не згадував про нього. Але, якщо у вас так погано зі зброєю, то в арсеналі Злиднів, напевно, знайдеться чим поживитися.

— Трясця… — Возген скочив з-за столу і майже бігцем зник за прилавком, але невдовзі повернувся з пляшкою коньяку та двома склянками. Сів на своє місце і почав відкручувати корок. — Якщо я правильно зрозумів, ти сама збираєшся знищити боса бандитського угруповання, у якого під рукою не менше трьох десятків озброєних бойовиків... і вважаєш це простою справою... Можна я ще раз запитаю? Хто ти, Леоне?

Возген розлив напій і підсунув одну склянку мені.

— Я землянин... Якщо ти про це. І не андроїд. Так, можу трохи більше, ніж звичайна людина, але й тільки.

Взагалі, я можу неймовірно більше, але говорити про це не варто. Бабуся любила примовляти: «Умієш рахувати до десяти, зупиняйся на сім». Возгену я, загалом, довіряю, але захисту перед ментальною атакою Хантерів у нього немає. До речі…

Прикрив очі, зосередився.

«Тобі не потрібно знати подробиці! Візьми допомогу і не задавай зайвих питань! Так буде правильно!»

Возген здригнувся. Подивився на мене і повільно кивнув головою. І все ж таки по очах видно було, що питання в нього залишилися. І найкращий спосіб уникнути відповідей, запитати про щось самому. Про що? О! Та хоч про потаємні дверцята.

— Скажи, коли ти піднімався нагору, там на сходовому майданчику нічого особливого не помітив?

— Та там усе особливе, — знизав плечима Возген. — Навіть не віриться, що такий скарб стільки років був буквально на відстані простягнутої руки, а ми про нього ні слухом, ні духом. Чи тебе щось конкретне цікавить?

— Ще одні двері біля сходів… Помітив?

— На яких знак радіаційної небезпеки та попереджувальний напис «Без захисного костюма не входити»? То це не двері. А справжній клінкет. Задраєний наглухо і, судячи з кольору сталі, не лише броньований, а й покритий свинцем. Я так розумію, там ядерний міні-реактор, який і забезпечує автономію сховища?

— У тому числі… — напускаю на себе вигляд носія надтаємних секретів. — У будь-якому разі раджу до застереження поставитися серйозно і навіть не намагатися туди заглянути.

— Я що, схожий на самогубця? З радіацією жарти погані.

— Сподіваюся, що не схожий. Але попередити повинен.

— Я зрозумів... — Возген ще раз кивнув. Потім підняв наповнену склянку. — Ну що? За «Відродження»?

— І за удачу...

Цокнулися, випили. Помовчали.

«Увага! Ви активували прихований ланцюжок епічного завдання «Проект «Відродження». Нагорода: 100 000 пунктів досвіду. 10 вільних пунктів характеристик. 25 000 золотих кредитів. Посилений костюм космодесантника. Експериментальний портативний блок ТФ. Штрафів за відмову немає. Час виконання — 6 місяців. У разі ухвалення, вам стане доступне перше завдання в ланцюжку. Прийняти? Так/Ні?»