Кулик Степан - Відродження-1, Кулик Степан

Вже звичне миготіння, і я знову в харчевні.

«Вітаємо! Ви підняли рівень вміння «Злиття» до «2». Шанс отримання візуальної інформації очима одного із членів групи 80%. Час дії 25 секунд. Шанс отримання звукової інформації — 30%. Час дії — 15 секунд. Час перезарядки — 6 годин»

— Добрий ранок…

Возген як і завжди виникає з-за фіранки за прилавком. Втім, з огляду на те, що трансформаторна будка, вона ж вхід у підземелля, знаходиться на задньому дворі харчівні, нічого дивного. Так ближче.

Чоловік теж виглядає стомленим. Обличчя сіре, очі запалені. Природньо темна щетина здається вугільно-чорною.

— Сподіватимемося.

  Возген важко гепає на стілець за моїм столом, безцеремонно відбирає пляшку і в два довгі ковтки допиває пиво.

Викладаю перед ним упаковку ананасового соку.

— Дякую… У роті, як у Гораванській пустелі. За всім цим гармидером навіть горло промочити часу не було.

Мовчки чекаю, поки координатор вгамує спрагу. Розмову він починає сам.

— Дякую, Леоне. І від нас із хлопцями, і від усіх тих, кого Хантери сьогодні не висушать. Цей склад справжній притулок. Краще за Ноїв Ковчег.

— Тимчасово...

— Що? — він не відразу розуміє. — Ааа… Що ж, як і все на Землі. Поки кораблі Хантерів висять на орбіті, люди не мають майбутнього, а лише якийсь час у теперішньому. У тих, кого ми, завдяки тобі ми врятували, його побільшало. І він вже не такий безрадісний та принизливий.

— Напевно… Але я одного не зрозумію… Якщо Хантерів та їхніх андроїдів все ж таки можна знищувати, чому опір припинився?

— Страх... — Возген кинув погляд на Сашку і опустив очі. — Про це не прийнято говорити, правда надто жорстока і неприваблива… Військові ще готові були битися. Але цивільне населення нас не підтримало. Адже жодної лінії фронту не існувало. Бої йшли всюди. А жінки, коли в них на очах гинуть діти, втрачають здоровий глузд. Їхні інстинкти вимагають захистити дитину будь-якою ціною, і вони змушували чоловіків, батьків, синів припинити стріляти. Кидалися на стволи, забирали зброю. Влаштовували демонстрації, бунти, скидали чоловіків в урядах і, взявши владу, поспішно оголошували про повну та беззастережну капітуляцію цілих країн. В надії, що Хантери пощадять тих, хто вижив… А коли бійці пішли в підпілля, за обіцянку не брати кров у підлітків, комітет матерів видав їх інопланетянам. І за лічені місяці Опір було ліквідовано остаточно.

— Якось надто неправдоподібно звучить. Жінки перемогли чоловіків, змусивши скласти зброю? Нам же у школі розповідали про безприкладний героїзм дівчат. Які, обв’язавшись гранатами, кидалися на андроїдів. Та й серед героїв опору жінок чи не третина. Щось не сходиться?

Я подивився на Сашку, що уважно прислухалася до розмови, і знизав плечима. Взагалі не зміг уявити, як Горобчик забирає у мене бластер. Адже мені навіть бити її не треба. Штовхнути сильніше, і вона не відразу підніметься.

— Ти ще занадто молодий, тож і гадки не маєш, на що здатні матері, які захищають дітей. У звіриному світі, перед самкою з дитинчам навіть ватажок зграї дорогою поступається. Але, так, гіпертрофований сплеск материнської любові стався не сам собою, а під ментальним впливом Хантерів. Інопланетяни якось прорахували це слабке місце людства і з усією безпощадністю завдали підлого удару. На жаль, ми зрозуміли це занадто пізно. Коли жінки остаточно впали в паніку і втратили контроль над розумом, повністю піддавшись інстинкту.

— Ментальна атака… — сказав я. — Тоді зрозуміло. Твої бійці, недавно, теж дружно руки підняли, коли Ка-Гор вам по мізках ударив.

Я навмисне не згадав про нього, але Возген зрозумів правильно і опустив погляд.

— Так. І це також. Можна подолати страх та змусити себе йти під кулі. Але що робити, якщо твої дружина, мати, дочка, сестра… і навіть твої думки проти тебе? Багато хто впав духом, зневірився. Одні здавались, інші божеволіли, треті — стрілялися. Я й сам був близький до цього… Єдина надія, яка дозволяла мені жити і не пустити кулю в чоло, — випадково отримана інформація про проект «Відродження». І я дуже радий, що дочекався. Тепер мені навіть помирати буде не так прикро. Знаючи, що Людство все ж має шанс. І за це, Леоне, тобі окрема подяка.

Відмовлятися і переконувати, що я гадки не маю, про що він — безглуздо, все одно не повірить. Та й навіщо? Зараз у житті людей не так багато причин для радості. То навіщо відбирати її? Тим більше, що від мене нічого не вимагається. Лише багатозначно промовчати.

— Так… Ось… Тримай. Те, що обіцяв.

На стіл лягають два невеликі пластикові прямокутники з характерним тисненням і голограмою.

— Це чисті бланки посвідчення особи. Жіноче та чоловіче.

— Чисті? — дивуюсь здивовано.

— На жаль… Я не маю відповідної апаратури, щоб їх заповнити, — розводить руками Возген. — Але це не проблема. Знайдете в Старому місті крамницю з ремонту взуття. Запитайте Керима. Йому передайте привіт від Гургена Товстого і запитайте про здоров'я тітоньки Анаїс. І він усе зробить, як треба. Ти ж казав, що з грошима проблем немає?

— Підтверджую.

— Добре. Тому що послуга платна. І якщо вам потрібні документи, здатні пройти будь-яку перевірку, готуй не менше тридцяти золотих.