Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Нікуди не піду, сам іди. Втомивсь я. Тут відпочину. Посплю.

Том упритул наблизився до нього. Підніс п’ястук до підборіддя дядька Джона. Двічі примірився, щоб як слід розмахнутись, а потім, розгойдавшись від плеча, вдарив у підборіддя обережно та влучно. Дядькове підборіддя різко задерлося вгору, і чоловік перекинувся на спину, намагаючись підвестись. Але Том уже нахилився над ним, і коли дядько Джон підвівся на одному лікті, племінник знову завдав удару. Дядько Джон нерухомо лежав на землі.

Том устав і, схилившись, узяв в оберемок непорушне обвисле тіло, перекинув собі на спину. Похитнувся під вагою. Руки дядька Джона теліпалися та плескали Тома по спині, коли племінник ішов, задихаючись, по шосе та здіймався схилом. Проїхав автомобіль, освітивши чоловіка, який накульгував, несучи іншого через плече. Машина на мить уповільнила їзду, а потім майнула повз.

Том тяжко дихав, повертаючись до Гувервілля, спускаючись стежкою до вантажівки Джоудів. Джон отямився й почав мляво пручатися. Том обережно поставив його на землю.

Намет уже розібрали ще до того, як Том пішов. Ел подавав вузли на вантажівку. Брезент лежав напоготові — ним мали накрити речі.

— Ну, він, звісно, швидко надудлився,— сказав Ел.

Том вибачливо відповів:

— Мені довелося злегка його вдарити, аби змусити до нас приєднатися. Бідолаха.

— Не боляче йому зробив? — спитала мати.

— Не думаю. Він уже оклигує.

Ослаблого дядька Джона почало нудити, він нагнувся над землею. Почалася блювота.

— Я лишила тобі тарілку з картоплею, Томе,— сказала мати.

Том гмикнув:

— Щось я не в гуморі, без апетиту.

— Усе гаразд, Еле,— крикнув батько.— Натягуй брезент.

Машина була завантажена й готова. Дядько Джон заснув. Том і Ел узяли його під руки і втягли на речі, доки за машиною Вінфілд удавав, що блює, а Руті затискала собі рот, щоб не пирхнути.

— Готово,— сказав батько.

— А де Ружа? — спитав Том.

— Отам,— відповіла мати.— Ходімо, Руже.

Дівчина сиділа похнюпившись, звісивши голову на груди. Том підійшов до сестри.

— Ходімо,— покликав він.

— Нікуди я не поїду.— Вона не підняла голови.

— Тобі тре’ їхати.

— Я хочу разом з Конні. Нікуди я не поїду, доки він не верне.

Три автівки виїхали з табору, по дорозі до шосе — старі драндулети, навантажені речами з наметів і поселенцями. Автівки продеренчали до шосе і поїхали геть, а слабке світло фар блимало вздовж дороги.

— Конні нас знайде,— сказав Том.— Я переказав про нього в крамниці, йому передадуть. Він знайде нас.

Мати підійшла до нього і стала поруч.

— Ходімо, Руже. Ну ж бо, дорогенька,— лагідно мовила вона.

— Я зачекаю.

— Ми не можемо чекати.

Мати нахилилась, узяла дочку за руку й допомогла встати.

— Він нас знайде,— сказав Том.— Навіть не бери в голову. Знайде.

Вони вели дівчину під руки.

— Мо’, він пішов книги шукати, за якими навчаються,— сказала Ружа Шаронська.— Мо’, просто хтів з нас пожартувати.

Мати відповіла:

— Мо’, якраз так і зробив.

Вони підвели її до вантажівки і допомогли залізти нагору, сісти на речах, і Ружа пірнула під брезент та зникла в темному схові.

Бородань з покритої бур’янами хижки несміливо наблизився до машини. Він став близько і вичікував, заклавши руки за спину.

— А ви не збираєтеся щось лишити — таке, що в пригоді стане? — нарешті спитав він.

Батько відповів:

— Ні, нічо’ не збираємося. Нічо’ такого в нас нема, аби лишати.

Том запитав:

— А ти їдеш?

Бородань довго дивився на нього.

— Ні,— нарешті озвався він.

— Та вони ж усе тут спалять.

Непевний, каламутний погляд втупився в землю.

— Знаю. Вони й раніше так робили.

— То чому, чорт забирай, ти не їдеш?

Подивовані очі на мить глянули на нього, потім знову втупилися в землю, і в зіницях відбивалося червоним тьмяне мерехтіння багаття, яке дотлівало.

— Не знаю. Це ж стільки часу треба, аби все позбирати.

— У тебе ж нічо’ не лишиться, як усе спалять.

— Знаю. То ви нічого не збираєтеся лишати, що в пригоді стане?

— Ні, ми до нитки все зібрали,— відповів батько.

Бородань хиткою ходою почалапав геть.

— Що це з ним таке? — розгублено запитав батько.

— Копи подбали,— сказав Том.— Один казав, він причинний. По голові забагато його гамселили.

Табором проїхався другий маленький караван — виїхав на шосе і зник за обрієм.

— Пора, тату. Збираймося, тату. Ви, я та Ел сядемо в кабіну. Мама може сісти в кузові. Ні, ма’, краще сідайте всередині, Еле...— Том порився в машині й витягнув розвідний гайковий ключ.— Еле, ти сядеш позаду. Ось, бери. Просто про всяк випадок. Як хтось забереться — вліпи з усієї дурі.

Ел узяв ключ, заліз по борту в кузов і сів схрестивши ноги. Том вийняв з-під сидіння за залізну ручку домкрат і поклав на підлогу, під гальмо.

— Гаразд,— сказав він.— Ма, сідайте всередину.

— А у мене нічо’ в руках нема,— сказав батько.

— А ви можете оборонятися домкратом,— відповів Том.— Хоча сподіваюся, Ісус зробить так, щоб не довелося.

Він натиснув стартер, маховик з брязкотом запустився, мотор загудів, заглух і знову загудів. Том увімкнув фари і повільно, нечутно виїхав з табору. Приглушене світло нервово промацувало шлях. Машина вибралася на шосе та звернула на південь. Том промовив:

— От настає таке, що людина злиться, і...

Мати урвала його:

— Томе... ти казав мені... ти обіцяв ніколи таким-о не бути. Ти обіцяв.

— Знаю, ма’. Я стараюсь. Але чи ви коли-небудь бачили помічника шерифа, в якого не було б товстенного заду? Задами вихляють, зброя теліпається, палять з револьверів. Ма’,— вів далі він,— якби вони за законом чинили, ми б не опирались. Але це не закон. Вони з нас дух вибити хочуть. Вони домагаються, аби ми в ногах у них повзали, коцюрбились, як сука побита. В ім’я Бога, ма’, уже як виродка такого не копнеш як слід, то себе не поважатимеш. Вони нашу порядність випробовують.

— Ти обіцяв, Томе,— сказала мати.— От як з Красунчиком Флойдом було. Я знала його матір. Вони його довели, замордували.

— Намагаюся, ма’. Богом клянуся. Ви ж не хочте, аби я по землі черевом плазував, як сука побита?

— Я молюся. Ти повинен триматись осторонь, Томе. Сім’я ж розпадається. Ти повинен триматись осторонь.

— Постараюся, ма’.