Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Але коли отакі, з товстенними задами, нариваються, то важко стриматися. Якби це за законом було — інша річ. Але табір підпалити — це ж не закон.

Машина рвонула вперед. Попереду заблимала вервечка червоних ліхтариків, натягнутих поперек шосе.

— Об’їзд, мабуть,— сказав Том.

Він притишив швидкість, загальмував, і одразу вантажівку взяв у кільце натовп чолов’яг. Вони були озброєні кирками й дробовиками. На нападниках були каски, а на деяких — кашкети Американського легіону. Один сунувсь у віконце машини, і на Тома повіяло парким смородом віскі.

— А куди це ви намилилися?

Чоловік посунув розпашілу червону мармизу зовсім близько до Томового обличчя. Том напружився. Його рука поповзла вниз і намацала ручку схованого домкрата. Мати застережливо смикнула сина за руку і щосили стиснула. Том відповів:

— Ну...— і тут у його голосі зачулося раболіпне скигління.— Ми тут чужі,— сказав він.— Ми чули про місце, Туларе зветься.

— Ну, чорт забирай, ти не в той бік їдеш. Не треба нам у нашому місті ніяких клятих окі.

Томові плечі й руки скам’яніли, і всім тілом у нього пробігло тремтіння. Мати вчепилася йому в руку. Машину оточили озброєні люди. Деякі з них, аби удавати військових, напнули на себе мундири з портупеями.

Том заскавулів:

— А де це, містере?

— Розвертайся праворуч на північ. А сюди ні ногою, доки бавовна не достигне.

Том здригнувся всім тілом.

— Слухаю, сер,— відповів він.

Том дав задній хід, повів машину назад і озирнувся навколо. Далі знову повів вантажівку тим шляхом, яким їхав. Мати відпустила його руку і почала лагідно гладити. І Том силувався придушити нестерпне ридання, яке розривало його.

— Заспокойся,— примовляла мати.— Заспокойся.

Том висякавсь у вікно і витер очі рукавом.

— Сучі діти...

— Ти молодець,— ласкаво примовляла мати.— Усе правильно зробив.

Том повернув на бічну багнисту дорогу, проїхав сотню ярдів, вимкнув фари і мотор. Вийшов з машини, тримаючи домкрат.

— Куди це ти? — покликала мати.

— Просто роздивлюся. На північ ми не поїдемо.

Червоні ліхтарі рушили по шосе. Том дивився, як вони проминули перехрестя на стежці й рушили далі. За кілька хвилин там почулися стогони і крики, а за мить з боку Гувервілля до неба запалахкотіла заграва. Полум’я розросталось і ширилося, здаля почулося тріскотіння. Том знову сів у вантажівку. Він розвернувся й поїхав стежкою, не вмикаючи фар. Вибравшись на шосе, повернув на південь і вже тоді засвітив фари.

Мати боязко спитала:

— Куди це ми їдемо, Томе?

— На південь,— відповів він.— Не дозволимо різним покидькам нас копати. Не дозволимо. Постараюся місто об’їхати, а потім — знову через нього.

— Так, але куди ми їдемо? — уперше порушив мовчання батько.— Ось що знати хочу.

— Шукатиму цей урядовий табір, про який казали,— відповів Том.— Казали, ніяких шерифових помічників там нема. Ма’... мені тре’ бути далі від них. Боюся, що когось такого вколошкаю.

— Заспокойся, Томе,— угамовувала його мати.— Заспокойся. Один раз ти вже добру справу зробив. І знову те саме.

— Так, а потім себе не поважатиму.

— Заспокойся,— повторила вона.— Наберися терпіння. Томе, знай: ми житимемо, коли цих людей давно не стане. Томе, знай: лише ми й виживемо. Хоч як оці хотітимуть нас винищити. А ми... ми далі йдемо.

— Та з нас повсякчас шкуру луплять.

— Знаю,— мати стиха засміялася.— Мо’, це нас і гартує. Багатії народжуються і помирають, а діточки їхні ні на що не годні, вимирають швидко. А ми, Томе, такі як ми, нас нічим не доб’єш. Навіть не переймайся, Томе. Інший час настане.

— Звідкіля ви знаєте?

— Сама не відаю.

Вони опинилися в місті, й Том повернув у завулок, щоб уникати центру. При світлі вуличних ліхтарів син дивився на матір. Обличчя в неї було спокійне, а погляд незвичний — ніби у статуї, не підвладної часу. Том простягнув праву руку і торкнувся материного плеча. Він мав це зробити. А потім одсмикнув руку.

— За все життя не чував, щоб ви стільки говорили,— сказав він.

— А приводу не було,— відповіла вона.

Він проїхав околицями і покинув місто, а тоді знову повернувся. На перехресті з’явився дорожній знак з 99-м номером. Том повернув на південь згідно з цим дороговказом.

— Ну, хай там що, а на північ вони нас не виштовхали,— сказав він.— Ми все ж таки їдемо куди хочемо, навіть якщо доведеться чимсь поступитися.

Тьмяне світло промацувало гладінь чорного шосе, яке пролітало перед очима.

Розділ 21

игнані з дому, поневіряючись, люди тепер стали мігрантами. Такими родинами, які жили на крихітних клаптиках землі, жили і вмирали на сорока акрах, жили надголодь — годувались або голодували, знімаючи врожай з тих сорока акрів,— увесь Захід нині роєм роївся. І вони розбіглися, шукаючи роботу; магістралі повнилися потоками людей, і вздовж річкових берегів вирували потоки людей. Потоки ринули. Великі магістралі буяли потоками мігрантів. Раніше на Середньому та Південному Заході жили звичайні селяни — простий люд, не знайомий з промисловістю, який не користувався машинами і не знав їхньої сили й небезпеки, коли ці пристрої потрапляють до приватних рук. Вони не відчували парадоксів промисловості. У них ще не витруїли загостреного відчуття сміховинності промислового життя.

Але зненацька машини виштовхнули їх на дороги, і шляхи зароїлися прибульцями. Дорожній рух змінив людей; змінили їх табори на узбіччях, страх перед голодом і сам голод. Діти, яким не було чого їсти, змінили їх; нескінченний рух змінив їх. Вони були мігрантами. І ворожість змінила їх, спаяла, згуртувала — ворожість, яка примушувала кожне маленьке містечко збиватися в зграї та хапатися за зброю, ніби відбиваючи загарбників, збиватися в загони, озброєні кирками,— клерки і крамарі з дробовиками в руках захищали свій світ від свого народу.

Захід охопила паніка, коли на магістралях почали множитися мігранти. Ті, хто мав власність, злякалися за свою власність. Ті, хто ніколи не голодував, на власні очі уздріли голодних. Ті, хто ніколи не бажав забагато, узріли спалахи жадоби в очах прибулих. І люди з міст і передмість об’єдналися, щоб себе захистити, і запевнили себе, що вони хороші, а загарбники злі, як завжди має вчинити людина, перш ніж почати боротися. Вони казали: ці кляті окі брудні й темні. Вони виродженці, сексуальні маніяки. Ці кляті окі — злодюги. Цуплять усе, що трапиться. У них немає почуття