Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

власності.

Й останнє було правдою, бо як людина, що не має власності, відчує біль за неї? І на захист самих себе люди казали: вони переносять заразу, вони брудні. Ми їх не потерпимо в школах. Вони чужинці. Ви ж не хотіли б, аби ваша сестра гуляла з кимось з отаких?

Місцеві примушували себе до жорстокості, плекали її в собі. А потім вони сформували підрозділи, загони й озброїлись — озброїлись кийками, сльозогінним газом, автоматами. Ми на власній землі. Ми не потуратимемо цим зайдам, не дамо їм нахабніти. І хоча в озброєних не було землі, їм здавалося, що вони її мають. І клерки, які вечорами ходили на військові заняття, теж були бідні як церковні щури, і у скромних крамарів були тільки довжелезні списки боргів — повні шухляди. Але навіть борг — це щось, навіть робота — це щось. І якийсь клерк міркував: от я отримую п’ятнадцять доларів на тиждень. А якщо клятий окі підрядиться на цю ж роботу за дванадцять? І скромний крамар міркував: як я змагатимуся з тими, кому ніхто не дає позику?

Та мігранти потоком роїлися на магістралях, і голод палахкотів у них в очах, і злидні палахкотіли у них в очах. У них не було аргументів, не було системи — нічого, крім їхньої кількості та потреб. Коли не було роботи для одного — десятеро боролися за неї, боролися за низьку платню. Якщо цей працюватиме за тридцять центів, я працюватиму за двадцять п’ять.

Якщо він братиме двадцять п’ять, я робитиму те саме за двадцять.

Ні, мене візьміть, я голодний. Я за п’ятнадцять робитиму. Я робитиму за харч. Діти. Якби ви їх бачили. Малі, усі в гнояках і бігати не можуть. Даси їм якусь гниличку, ну, кисличку підбереш — а в них животи як розіпре. Мене візьміть, я робитиму за маленький шматочок м’яса.

І для багатьох це було вигідно, бо зарплати скорочувались, а ціни не падали. Великі власники раділи з того і ще більше розсилали реклами, аби людей усе прибувало. І зарплати падали, а ціни не змінювались. І вже дуже скоро ми знову матимемо рабів.

І тепер власники великих компаній винайшли новий хід. Великий власник купляв консервний завод. І коли персики з грушами достигали, хазяїн зменшував ціни на фрукти нижче за собівартість. І як власник консервного заводу закуповував фрукти за низькою ціною, а ціну на консерви завищував і так отримував прибуток. А дрібні селяни, які не мали консервних заводів, позбувалися власних господарств — їх забирали собі великі власники, банки й ті компанії, яким теж належали консервні заводи. Час минав, господарств меншало. Дрібні селяни переїжджали до міст, вичерпавши свій кредит, вичерпавши своїх друзів, своїх родичів. І вони теж подалися на магістралі. І дороги переповнювалися людьми, спраглими до роботи, готовими вбити за роботу.

А компанії, банки наближали власну загибель, навіть не знаючи цього. Поля рясно родили — а виснажені голодом люди рухалися по дорогах. Засіки тріщали від зерна — а діти злидарів виростали рахітичними, і на боках у малят набрякали гнійники пелагри. Великі компанії не відали, що від голоду до гніву — один крок. І гроші, які могли би піти на зарплати, ішли на газ, на зброю, на агентів і шпигунів, на чорні списки, на муштру. На дорогах люди комашились, як мурахи, в пошуках роботи, їжі. І гнів починав дозрівати.

Розділ 22

уло вже пізно, коли Том Джоуд їхав по сільській місцевості в пошуках табору у Відпетчі. Дорога була погано освітлена. Тільки відблиски на небі з того боку, де лишився Бейкерсфілд, показували напрямок. Вантажівка їхала повільно, похитуючись, зганяючи безпритульних котів, які тікали від неї з дороги. На перехресті показалося кілька білих дерев’яних хатинок, збудованих упритул.

Мати заснула в кріслі, а батько надовго замовк і замкнувся.

— Не знаю, де це,— сказав Том.— Мо’, зачекаємо, доки розвидниться, хай хтось проїде — спитаємо.

Він зупинився на перехресті, де стояв дороговказ, а поруч став інший автомобіль. Том висунувся:

— Ей, містере. Чи не знаєте, де тут великий табір?

— Прямо вперед.

Том дав газ і поїхав перехрестя. За кількасот ярдів він зупинився. Перед ним стали висока загорода з колючого дроту і широкі ворота. Трохи віддалік од воріт виднівся маленький будиночок, у віконці якого горіло світло. Том повернув машину. Вантажівка різко підстрибнула і знову стала.

— Ісусе! — мовив Том.— Не бачив, що тут насип.

Сторож підвівся з ґанку і підійшов до машини. Прихилився до борту.

— Обережніше,— сказав сторож.— Іншим разом будь уважний.

— Що це таке, заради Бога?

Сторож розсміявся.

— Ну, дітлашня тут невгамовна гасає. От кажеш-кажеш людям, аби обережніше їздили, а вони про відповідальність забувають. А от варто їм один раз на насип наткнутись — і вже не забудуть.

— Ой! Так. Сподіваюся, нічо’ не зламав. Кажуть... чи є тут для нас місце?

— Є в таборі одне. Скільки вас?

Том полічив на пальцях.

— Я, татко, мама, Ел, і Ружа Шаронська, і ще дядько Джон, Руті з Вінфілдом. Ці двоє ще діти.

— Ну, думаю, можемо вас облаштувати. Речі для намету маєте?

— Брезент великий, щоб напнути, і матраци.

Сторож став на підніжку.

— Їдьте по цьому ряду до кінця, повертайте праворуч. Впишемо вас у санітарну частину номер чотири.

— А що це таке?

— Там туалети, душові кабіни й ванни.

Мати наполегливо спитала:

— А кадуби... і водогін там є?

— Звісно.

— Ой! Слава Богу,— мовила мати.

Том спочатку проїхав у темряві довгим рядом наметів. У низькій будівлі санітарної частини горіло світло.

— Паркуйся тут,— сказав сторож.— Це місце гарне, щойно звідси виїхали.

Том зупинив машину:

— Просто тут?

— Еге. Тепер хай інші розвантажують машину, а ти ходи зі мною, я вас усіх запишу. Лягайте спати. Табірний комітет зайде вранці та все пояснить.

Том опустив очі долу.

— Копи? — спитав він.

Сторож розсміявся.

— Жодних копів. У нас свої є. Люди тут самі своїх копів обирають. Проходь.

Ел зіскочив з вантажівки й підійшов до них.

— Лишаємося тут?

— Так,— відповів Том.— Ви з татом розвантажуйте, доки я в офісі буду.

— Тихіше,— зауважив сторож.— Майже всі сплять.

Том у пітьмі пройшов кілька кроків по офісу й потрапив у крихітну кімнатку, де вміщалися тільки старий стіл і