Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

стілець. Охоронець сів за стіл і дістав бланк.

— Ім’я?

— Том Джоуд.

— А це ваш батько?

— Так.

— Його ім’я?

— Теж Том Джоуд.

Питання тривали. Звідки, як довго в штаті, ким працювали. Сторож підвів очі.

— Це я не з цікавості. Робота вимагає.

— Авжеж,— погодився Том.

— Ну... а гроші є?

— Трохи.

— Не зовсім без грошей?

— Кажу ж, трохи. А що?

— Ну, проживання коштує долар на тиждень, але можете відпрацювати: виносити сміття, тримати табір у чистоті й таке різне.

— Ми це вирішимо,— сказав Том.

— Комітет побачите завтра. Там розкажуть, як усім у таборі користуватися, які правила тощо.

Том спитав:

— Скажи... а що це таке? Що це за комітет?

Сторож знову сів.

— Він чимало робить. Тут є п’ять санітарних частин. Кожна обирає свого члена в Центральний комітет. А після комітет приймає закони. Що скаже, те й роблять.

— Ма’ть, суворі люди,— сказав Том.

— Ну, ви ж можете їхні дії оскаржити, проголосувати проти — і їх знімуть так само швидко, як і обрали. А роботу комітет чималу виконує. От, скажімо, таке... знаєш проповідників з отих святих качунів[22]? Повсякчас довкола людей крутяться, переслідують, до себе заманюють, а за проповіді грошики тягнуть. Ну, вони й тут у таборі проповідувати хотіли, і старі люди їх підтримували. Дійшло це до Центрального комітету. Провели збори і все вирішили. Сказали: «Будь-який проповідник може в цьому таборі проповідувати. Ніхто не має права брати за це гроші». От старі люди засмутилися — бо з тої миті проповідників тих і сліду не стало.

Том засміявся, а потім спитав:

— Ти хоч’ сказати, що оті, хто в тому комітеті працює... тут і живуть?

— Аякже. І все в них виходить.

— А ти про копів згадував...

— За всім порядком стежить Центральний комітет, він і правила встановлює. Ще є жіночий комітет. Жінки до твоєї матері навідаються. Вони дітям допомагають, стежать за чистотою в санітарних частинах. Якщо твоя мати не працює, то доглядатиме дітей тих мам, які працюють, а коли на роботу влаштується — інші для догляду знайдуться. Вони шиють, а ще їх няньки навчають. Усього вчать, як і що.

— Хочеш сказати, тут копів нема?

— Ні, сер. Жоден охоронець сюди без ордера не пройде.

— Ну, а як хтось набешкетує, чи вп’ється, чи нахуліганить, то як тоді?

Сторож проткнув олівцем промокальний папір.

— Ну, спочатку його комітет попереджає. Удруге — вже серйозну догану робить. А втретє — з табору виганяють.

— Боже Всемогутній, аж не віриться! Сьо’дні помічники шерифові й оці хвертики в кашкетиках — так вони біля річки табір спалили.

— Їм сюди ходу нема,— сказав сторож.— Увечері наша молодь іноді охорону ставить, особливо як у нас вечірки з танцями.

— Вечірки з танцями? Ісусе Христе!

— Найкращі в окрузі танці щосуботи ввечері.

— Господи! Чом би не побільше таких таборів?

Сторож нахмурився.

— А оце тобі доведеться з’ясувати самотужки. Іди спати.

— Добраніч,— сказав Том.— Мамі тут повинно сподобатися. З нею вже бозна-скільки по-людськи не велися.

— Добраніч,— відповів сторож.— Поспи. У нас підйом рано.

Том пройшов між наметами. Його очі звикали до сяйва зірок. Він побачив, що ряди поставлені рівно, а біля наметів нема жодного бруду. Проходи були підметені та засипані. З наметів долітало сонне хропіння. Увесь табір гудів і дзижчав. Том ішов неквапно. Нарешті він зупинився біля санітарної частини номер чотири і зацікавлено поглянув на неї: нефарбована будівля, присадкувата і як слід не тесана. Під дахом, але відкрита з обох боків — пральня з рядами лотків. Він побачив вантажівку Джоудів, припарковану поряд, і не поспішаючи попрямував до неї. Брезент уже напнули, у таборі було тихо. Коли Том наблизився, з тіні вантажівки виникла якась постать і підійшла до нього.

Мати тихо спитала:

— Томе, це ти?

— Так.

— Ш-ш! — прошепотіла вона.— Усі сплять. Просто з ніг звалилися.

— Вам, ма’уть, теж тре’ поспати,— сказав Том.

— Ну, я тебе хтіла бачити. Як там — нічо’?

— Файно,— відповів Том.— Я вам зара’ не скажу. Уранці розповім. Вам має сподобатися.

Вона прошепотіла:

— Чула, тут є гаряча вода.

— Є. А тепер поспіть. Не пригадую, коли ви востаннє спали.

Але вона наполягала:

— Ну що ти, не розкажеш?

— Не розкажу. Краще лягайте спати.

Раптом вона повелася так, ніби помолоділа й дівує:

— Як же я засну, коли в мене з голови не йде те, що ти так і не розказав?

— Ні, ні,— мовив Том.— От прокинетесь уранці, переберетесь — і тоді про все дізнаєтесь.

— Та не засну я ні в чому, крім того, що на мені.

— Вам доведеться,— щасливо засміявся Том.— Вам просто доведеться.

— Добраніч,— тихо мовила вона, нахилилась і ковзнула в темряву під брезент.

Том підтягнувся й заліз на борт вантажівки. Він улігся на дерев’яній підлозі, зчепив руки на потилиці так міцно, що затулив вуха. Уночі ставало все холодніше. Том застебнув пальто на грудях і знов одкинувся на спину. Зірки над головою сяяли яскраво і різко.

е не світало, як він прокинувся. Невеличкий шерех, якийсь шум збудив його. Том дослухався й знову почув, як залізо скрегоче об залізо. Він заціпеніло звівся, тремтячи від вранішнього повітря. Табір ще спав. Том устав і подивився через борт вантажівки. На сході виднілися синяво-чорні гори, і просто на очах, за ними замерехтіло слабке проміння, забарвивши бескеття тьмяно-червоним, а далі небо було холоднішим, сірішим, непрогляднішим і нарешті переходило в суцільну нічну чорноту на заході. Унизу, в долині, земля стала лілово-сірою від зорі.

Знову почулося брязкання заліза. Том подивився вздовж ряду наметів, які були трохи світлішими й ледь вирізнялися на сірому ґрунті. Біля шатра він побачив спалах жовтогарячого полум’я, який просотувався зі шпарини в старій чавунній печі. З куцого димаря струмував сивий дим.

Том переліз через борт вантажівки і зістрибнув на землю. Почав прокрадатися в бік печі. Побачив молодицю. Вона поралася біля грубки й однією рукою тримала дитину та годувала груддю, а дитя ховало голівку під англійську блузку. І молодиця ходила біля грубки, ворушила вогонь, піднімала іржаві заслінки, щоб краще горіло, вивільнювала тягу — і весь цей час маля смоктало, а мати вправно перекладала дитину