Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

то в одну руку, то в другу. Дитина не заважала ні її роботі, ні спритним, граційним рухам. І жовтогаряче полум’я вихоплювалося зі шпарин, лизало піч і кидало мерехтливі відсвіти на намет.

Том наблизився. До нього долинули пахощі смаженого бекону і печеного хліба. На сході швидко займався день. Том підійшов ще ближче до печі й простягнув руки до вогню. Молодиця подивилася на нього і кивнула так, що дві косички смикнулися.

— Доброго ранку,— сказала вона і перекинула скибку бекону на пательні.

Заслона намету відсмикнулась, і звідти вийшов юнак, а за ним — літній чоловік. Обидва були вдягнені в нові сині робочі брюки і жорсткі пальта з грубої, надутої бавовняної тканини, з блискучими мідними ґудзиками. В обох були гострі обличчя, і ці чоловіки були схожі між собою. У молодика на підборідді була чорна щетина, у літнього — сива. Голови та обличчя в них були мокрі, з волосся крапала вода, і краплі котилися з колючої щетини. Щоки лисніли від вологи. Обидва стояли, безтурботно задивляючись на те, як на сході світліє небокрай. Вони разом позіхнули і глянули на осяяні пагорби, а тоді обернулись і помітили Тома.

— Ранок добрий,— сказав літній чоловік, і обличчя в нього було ні дружнім, ні ворожим.

— Доброго ранку,— відповів Том.

І юнак теж сказав:

— Ранок добрий.

Вода повільно висихала в них на обличчях. Чоловіки підійшли до печі й стали гріти руки.

Молодиця продовжувала поратися. Вона лише раз одірвалася від роботи — усадовила дитину на землю та перев’язала собі косички шнурком, і тепер вони висіли за спиною, сіпаючись і посмикуючись у такт рухам. Жінка поставила олов’яний посуд на великий ящик з-під багажу, вийняла набір олов’яних тарілок, поклала ножі та виделки. Потім вона вичерпала бекон з густої підливи, виклала м’ясо на олов’яну тарілочку, і бекон захрускотів та затріщав, згортаючись краями в закрутки. Молодиця відчинила іржаву духовку і вийняла звідти деко з пишними перепічками.

Коли чоловіки зачули пахощі перепічок, то глибоко зітхнули. Молодик стиха промовив:

— Бо-ож-же!

Старший звернувся до Тома:

— Снідав?

— Ну, ні ще. Але моя сім’я там. Ще не встали. Їм тре’ виспатися.

— Ну, тоді сідай з нами. У нас усього повно — слава Богу!

— Що ж, дякую вам,— сказав Том.— Так чортівськи добре пахне, що не відмовлюся.

— Смачно, правда? — спитав молодик.— Чував колись такі пахощі?

Усі підійшли до ящика та сіли навколо нього.

— Працюєш тут? — спитав юнак.

— Збираюся,— відповів Том.— Ми щойно вночі приїхали. Ще не встигли оговтатися.

— А ми вже дванадцять днів тут працюємо,— сказав молодик.

Молодиця, пораючись біля груби, мовила:

— Їм навіть нову одежу видали.

Обидва чоловіки оглянули свій жорсткий синій одяг і трохи зніяковіло всміхнулися. Жінка виймала страви: бекон і пишні підсмажені перепічки зі шкоринкою, миску з підливою для бекону і кавник,— а потім теж присіла на ящик. Дитина ще смоктала, засунувши голову під англійську блузку.

Усі наповнили свої тарілки, залили бекон і перепічки підливою, поклали цукру до кави.

Старший чоловік набивав собі повний рот, жував і ковтав, ковтав і жував.

— Господи милий, як смачно! промовив він і знову напхав рот.

— Ми всі дванадцять днів тут добре їмо,— сказав юнак.— Ніколи не було, щоб голодували... ніхто з нас. Працюєш — гроші заробляєш — їси.

Він знову судомно, мало не як скажений, заходився їсти й знову наповнив собі тарілку. Усі пили вогняну каву, вихлюпнули гущу на землю та знову налили собі по філіжанці.

У вранішній зорі спалахнули червонясті відблиски. Батько з сином перестали їсти. Вони дивилися на схід, і їхні обличчя осяяв світанок. В очах віддзеркалювались освітлені вершини. І тоді чоловіки вихлюпнули гущу з чашок на землю та обидва встали.

— Ну, до діла! — сказав старший.

Молодик подивився на Тома.

— Чуєш,— сказав,— ми тут труби прокладаємо. Хоч’ з нами — то можем і тебе влаштувать.

Том сказав:

— Оце було б страшенно гарно! І за сніданок отакий — дякую!

— Ми тобі раді,— мовив старший.— Як хоч’, то спробуємо й на роботу пристроїти.

— Ще б пак! — відгукнувся Том.— Тільки постривайте трохи, збігаю своїм скажу.

Він побіг до намету Джоудів, нахилився й зазирнув. У темряві під брезентом видніли невиразні обриси сонних людей. Але раптом серед них виникло якесь ворушіння. З-поміж сонних виповзла, немов змійка, Руті: волосся падало їй на очі, сукенка була зім’ята й перекручена. Дівчинка тихо вилізла з намету й підвелася. Її сірі очі були ясні та спокійні після сну, без пустотливих бісиків. Том відійшов від намету й зробив Руті знак, щоб ішла за ним, а коли озирнувся, то побачив, як вона на нього дивиться.

— Боже милосердний, та ти ростеш! — мовив Том.

Руті, раптово знітившись, відвела очі.

— Слухай сюди,— сказав їй Том.— Нікого зараз не буди, але коли повстають, скажи, що мені робота підвернулася, то я пішов працювать. І мамі скажи, що я в сусідів поснідав. Чула?

Руті кивнула й подивилася вбік, очі в неї були зовсім дитячі.

— Тільки цур нікого не будити! — нагадав Том.

Він поспішив до нових приятелів, а Руті обережно підійшла до санвузла й зазирнула в його прочинені двері.

Коли Том повернувся, старий і молодий чекали на нього. Молодиця витягла надвір матрац і поклала на нього немовля, а сама взялася мити посуд.

Том сказав:

— Хотів своїм сказати, де я пішов. Ще не встали.

Усі троє пішли вуличкою між наметів.

Табір починав оживати. Біля свіжих багать поралися жінки: краяли м’ясо, вчиняли тісто на ранковий хліб. Чоловіки походжали й біля наметів, возилися з машинами. Небо вже рожевіло. Перед конторою сухорлявий дід ретельно працював граблями. Він так волочив свої граблі, що сліди від зубців були прямі й глибокі.

— Рано встали, батяню,— сказав до нього молодик.

— Атож, атож. Треба за житло відпрацьовувать!

— Житло, як же! — зауважив молодик.— Та він у ту суботу напивсь як чіп. Усю ніч співав у наметі. То йому комітет за це роботу загадав.

Вони йшли понад шляхом, покритим плямами мазуту. Понад дорогою росли волоські горіхи. Краєчок сонця виткнувся з-за гір.

Том мовив:

— Чудасія — я у вас поїв, а сам назваться забув, та й ви не сказали, як вас звати. Я Том Джоуд.

Старий подивився на нього і злегка всміхнувся.

— Ви ж тут