Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ви всі наче завсіди когось губите,— сказав крамар.— От десять разів на день хтось зайде і скаже: «Як побачите такого-то, з лиця такого-то, убраного так і так — перекажіть, що ми на північ поїхали». І це вже бозна-скільки триває.

Том засміявся:

— Ну, як побачиш молодого шмаркача, Конні зветься, трохи на койота скидається — скажи йому, хай до дідька забирається. Ми на південь їдемо. Але він не той, кого шукаю. Чи не був тут чоловік: років шістдесяти, штани чорні, волосся з сивиною — по віскі приходив?

Очі сивуватого власника проясніли.

— Точнісінько він, був. Ще такого не бачив. Стояв тут у дверях, шпурнув капелюх — і розтоптав. Ось, я підібрав.

Він дістав з-під прилавку поруділий зім’ятий капелюх. Том узяв річ.

— Так, це його.

— Ну, сер, узяв він дві пінти віскі, нічого не казав. Відкоркував пляшку й почав цмулити. А в мене ліцензії нема, щоб отут випивали. Кажу йому: «Слухай, тут пити не можна. На вулицю йди». А він два кроки за поріг, одразу пляшку вийняв і — повірте, сер,— за чотири ковтки всю пінту видудлив, спорожніла пляшка. Пляшку далеко закинув, знов у двері лізе. Очі збаранілі. Каже: «Дякую вам, сер» — і пішов з кінцями. Ніколи ще не бачив, аби отак пили.

— Пішов? Куди? Мені тре’ його знайти.

— Ну, це такий випадок був, що сказати можу. Ніколи ще таких не бачив, аби так пили, тож визирнув за ним і простежив, куди він. Він пішов на північ, потім повз нього машина проїхала, освітила фарами, і я побачив, як він на берег вийшов. Ноги в нього вже підгинались. І щойно другу пінту відкоркував. Далеко він не піде, так плентався.

— Дякую,— сказав Том.— Піду його шукати.

— Капелюх візьмете?

— Так! Так! Він йому знадобиться. Ну, дякую.

— А що з ним таке? — спитав старий.— Пив — але без задоволення.

— Та в нього таке... находить іноді. Ну, добраніч. Як побачиш того чортового Конні, перекажи: ми на південь поїхали.

— Я щодня стільки людей бачу і стільки просять усього переказати, що всього й не запам’ятаю.

— Не бери на себе забагато,— сказав Том.

Він вийшов за двері, тримаючи запилюжений чорний капелюх дядька Джона. Перетнув бетонне шосе і попрямував по узбіччю. Нижче, у видолинку, лежав Гувервілль; мерехтіння багать і блимання ліхтарів освітлювало намети. Десь у таборі звучали гітари — повільні акорди, перебори без послідовності, бренькання. Том зупинився й дослухався, а потім неквапно рушив узбіччям, і кожні кілька кроків знову зупинявся, щоб дослухатися. Він здолав чверть милі, доки нарешті розрізнив потрібні звуки. Унизу на березі почувся густий, немелодійний, фальшивий голос, який щось невиразно співав. Том нахилив голову, щоб краще чути.

Глухий голос співав:

Я серце віддав Ісусу,

Ісус — то мій шлях додому.

Я душу віддав Ісусу,

Ісусу лише одному.

Спів змовк, потім почулось якесь лебедіння, і голос знову завів мелодію. Том поспішив берегом на звуки пісні. За деякий час він зупинивсь і дослухався знову. Голос був уже чутнішим, і знову долітало невиразне, фальшиве наспівування:

Меґґі як вночі вмирала,

то до себе погукала

і дала мені червоні

та й хорошії кальсони.

Мішкуваті на колінах...

Том обережно рушив уперед. Він побачив чорну постать, яка сиділа на землі, і крадькома влаштувався поряд. Дядько Джон перекинув пінту в рот, і пійло забулькотіло з горла пляшки.

— Ей, заждіть! — неголосно сказав Том.— А мені?

— Ти хто? — озирнувся дядько Джон.

— Що, вже забули? Уже чотири рази ковтнули, а мені хоч раз дайте.

— Ні, Томе. Мене не надуриш. Я тут сам. Тебе не було.

— Ну, я певен, що зара’ отут сиджу. То як, моя черга?

Дядько Джон знову підняв пляшку, і віскі забулькотіло.

Він струсонув пляшку. Та спорожніла.

— Годі,— мовив він.— Так померти хочу, в муках. Жахливою смертю хочу. З каяттям помирати. Померти. Як заснути. Так утомився. Втомився. Може... щоб не прокинутися більше.— Його голос майже беззвучно проспівав: — Золотий вінець надіну... золотий вінець.

— А тепер послухайте мене, дядьку Джоне,— сказав Том.— Ми готуємося далі їхати. Ходімо разом, ляжете на вантажівку та поспите.

Джон похитав головою:

— Ні. Іди. Не поїду. Тут посплю. Що хорошого, як вернуся. Нічо’ доброго нікому... тільки всім зло приношу... у скверні весь... у скверні від гріхів... гріхами праведних оскверню. Не варт. Не поїду.

— Давайте. Ми ж без вас не поїдемо.

— Та їдьте собі. Нікуди я не годящий. Нікуди не годящий. Тягнуть мене вниз гріхи, як камінь... у скверні весь, от і все.

— Не ви один грішник... усі не без гріха.

Джон нахилився до нього і з натяком підморгнув. Том бачив його обличчя в тьмяному мерехтінні зірниць.

— Ніхто гріхів моїх не відає, ніхто, крім Ісуса. Він один.

Том став навколішки. Поклав руку на чоло дядькові Джону, гаряче і сухе. Джон нервово й незграбно скинув її.

— Ходімо,— заблагав Том.— Ну ж бо,