Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ну як, збираєтеся?

— Не знаю,— сказав Том.— Гадаєш, так краще буде?

— Ви ж чули, що цей бичара сказав,— гірко всміхнувся Флойд.— Тебе ж попалять, якщо не вшиєшся. Ти що собі думаєш — що цей, якого отак оддухопелили, не вернеться знову сюди надавати? Не будь дурнем. Тут ціла команда приплуганиться, аби нас викурити.

— Гадаю, справді ліпше нам забиратися,— сказав Том.— А ти куди?

— Я ж казав — на північ.

— Слухай-но,— сказав Ел,— мені говорили, десь урядовий табір є. Де він?

— Та повно їх.

— Ну, де ж саме?

— Їдьте на південь 99-м, дванадцять-чотирнадцять миль, потім звертайте на схід до Відпетча. Він акурат поряд. Але, певно, повний під зав’язку.

— Кажуть, приємно там,— сказав Ел.

— Авжеж, приємно. Ставляться як до людей, а не як до собак. І копів там нема. Але він переповнений.

— Не можу збагнути,— сказав Том,— чого оцей помічник так розбуянився. От наче на лихо напрошувався, ніби на скандал наривався.

— Сам не знаю,— сказав Флойд,— але на півночі я з одним розбалакався — він теж помічник, але хороший. Так він казав, там помічники хоч-не-хоч, а мають когось заарештовувати. Шериф одержує сімдесят п’ять центів на день за кожного ув’язненого, а годує за чверть долара. А як ув’язнених нема — нема йому й прибутку. Той помічник мені казав, що він за тиждень нікого не забрав, а шериф йому сказав: або хай когось приведе, або значок знімає. Оцей помічник, який сьогодні приходив, точно збирався когось арештовувати.

— Пора нам збиратися,— сказав Том.— Бувай, Флойде.

— Бувай. Може, ще побачимося. Сподіваюся.

— Бувай,— сказав Ел.

Вони побрели потемнілим табором до сірого намету Джоудів.

Картопля на сковороді сичала та плювалася підливою, підходячи на багатті. Мати перевертала товсті скибки ложкою. Батько сидів поруч, охопивши руками коліна. Ружа Шаронська сиділа під брезентом.

— Це Том! — скрикнула мати.— Слава Богу!

— Тре’ нам звідси тікати,— сказав Том.

— Що таке?

— Ну, Флойд каже, вони сьо’дні ввечері табір підпалять.

— Якого дідька? — спитав батько.— Ми нічо’ не зробили.

— Нічо’, крім того, що лягавому врізали,— зауважив Том.

— Ну, ми такого не робили.

— Так той коп погрожував, що нагряне.

Ружа Шаронська наполегливо втрутилася:

— Ви Конні не бачили?

— Так,— відповів Ел.— Уздовж берега шурував, аж іскри летіли,— отам, де річка. Він на південь подався.

— Він... він що... зовсім пішов?

— Не знаю.

Мати розвернулася до дівчини.

— Руже, ану все розказуй, годі скиглити. Що тобі Конні казав?

Ружа сумовито промовила:

— Казав, що ліпше б він удома лишався, трактори вивчав.

Усі притихли. Ружа Шаронська споглядала вогонь, і в сяйві багаття виблискували її очі. На сковороді різко сичала картопля. Дівчина закашлялася та витерла ніс ребром долоні.

— Нічо’ хорошого в Конні не було,— сказав батько.— Я вже давно те бачив. Кишка тонка, безхребетний, а кирпу гнув.

Ружа Шаронська підвелась і пішла до намету. Там вона лягла на матрац, перевернулася на черево і завмерла, сховавши обличчя в долонях.

— Та й наздоганяти його не варт, гадаю,— зауважив Ел.

— Ні,— відповів батько.— Як він такий негодящий, нащо він нам.

Мати зазирнула до намету, де Ружа Шаронська розпростерлася на матраці.

— Цить! — застерегла мати.— Не тре’ так казати.

— Так, він негодящий,— наполягав батько.— Повсякчас тільки й торочив, до чого збирається братись. І ні за що не брався. Я нічо’ не казав, доки він тут був. А як утік...

— Цить! — тихо сказала мати.

— Та чого це, на Бога? Чого ти цитькаєш? Втік він чи не втік?

Мати перевернула ложкою шиплячу картоплю; підлива бризнула. Мати підкинула хмиз до вогню, і полум’я здійнялося вгору, осяявши намет.

— У Ружі буде дитина,— сказала мати,— наполовину її, наполовину — Конні. Недобре для малюка — зростати в такій сім’ї, де казатимуть, що тато негодящий був.

— Та це ліпше, аніж брехати,— заперечив батько.

— Ні, не ліпше,— урвала його мати.— А от якби він помер? Ти ж нічо’ поганого про Конні не скажеш, якщо він помре?

Том втрутився:

— Агов, та що таке? Ми ж не певні, чи зовсім Конні пішов. І нема в нас часу для балачок. Ми поїсти зібралися, а потім у путь ладнатися.

— У путь? Ми ж щойно приїхали,— мати подивилася на нього крізь осяяний спалахами морок.

Том терпляче пояснив:

— Вони сьо’дні приїдуть і табір спалять, ма’. Ви ж знаєте: знавіснію я, не дозволю речі палити — і татко не дозволять, і дядько Джон. Ми як зачнемо битися — а не можна мені, ще злапають і за ґрати. Я б сьо’дні вже попався, якби не проповідник.

Мати продовжувала мішати картоплю в киплячій підливі. Нарешті твердо наважилася.

— Ну ж бо! — крикнула вона.— Ну ж бо, їжте. Нам тре’ скоріше забиратися.

Вона розклала порції на олов’яні тарілки.

— А Джону? — спитав батько.

— А де дядько Джон? — запитав Том.

Батько і мати промовчали, а потім батько відповів:

— Надудлитися він пішов.

— Ісусе! — зірвалося в Тома.— Знайшов коли! Куди це він пішов?

— Не знаю,— сказав батько.

Том устав.

— Слухайте,— сказав він,— ви поїжте і вантажте все на машину. А я піду пошукаю дядька Джона. Мо’, він у крамниці, так це через дорогу.

Том квапливо пішов. Маленькі вогнища горіли біля входу до наметів і халабуд, і світло дрижало на обличчях обірваних чоловіків, жінок і дітей, що сиділи навколо. У кількох наметах крізь брезент просвічували вогники гасової лампи, і в світляних колах чорніли людські фігури.

Том пройшов закуреною стежкою і через бетонне шосе попрямував до маленької продуктової крамнички. Він став перед завішеними сітками дверима. Крамар, сивуватий чоловік з неохайними вусами-штурпаками і водявими очима, нахилившись над прилавком, читав газету. Його худі руки були оголені до ліктів, убраний власник був у білий фартух. За спиною у крамаря були зведені кургани, мури, піраміди з консервів. Власник підняв очі, коли Том зайшов, і очі в крамаря звузилися, ніби він цілився з дробовика.

— Вечір добрий,— мовив хазяїн.— Чого бажаєте?

— Дядька мого бажаю,— відповів Том.— А він десь подітися бажає.

Таке враження, що сивого чоловіка ці слова водночас і збили з пантелику, і схвилювали. Він обережно торкнувся кінчика носа і пошкріб