Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

― Каора засудили. Докази незаперечні.

― Правда?

Навіть не підіймаю очей. Забираю сина від крісла і саджу на коліна. Даю в руки спеціальну іграшку, яка вгамовує свербіж у яснах. Все, що зараз відчуваю ― полегшення. Ця людина більше мені не зашкодить. Я його ніколи не побачу, а він мене. Я в безпеці. Розслідування тривало майже два роки, і весь цей час смутна тривога не давала спокою. Але тепер можна розслабитись.

― Так, Кас.

― От і чудово, ― підтискаю губи.

Нарешті насмілююся підвести голову.

― Вважаєш мене жорстокою?

― Ні краплі! ― тягнеться до мене і цілує в губи. ― Вважаю тебе сміливою, самовідданою, справедливою, розумною та найкращою у світі.

Притискаюся чолом до його чола. Так хочеться, щоб він обійняв. Але в цей момент починає ревти Ад. Фрід вирішив, що зубогризка йому потрібніша і конфіскував у брата жаданий атрибут. Доводиться розвести дітей у протилежні сторони. Але як ми не намагаємося, а уникнути катастрофи не встигаємо. Ад, закликавши раптово силу Джерела, лопає шкіряний міхур. Вода виливається назовні, заливаючи і приголомшеного Вінфріда, і радісного Сіварда.

― Та у нас сьогодні просто день пробудження сил!

Фиркаю у відповідь і беру зі стопки серветку. Коли вдома діти, без сотні-другої рушників не обійтись. А коли в тебе діти-маги, то тим більше.

Ми вже давно помітили, що старший Вінфрід пішов у батька й обіцяє бути справжнім жителем Півночі й захисником кордону. А молодший Адалрик ще в пелюшках відчував Джерело і чутливо вловлював найменші еманації магії Приморського краю. Йому доля довірила бути охоронцем.

Абияк заспокоюємо дітей, роздаємо кожному по новому гризуну, а через кілька хвилин малюки вже спокійнісінько засинають. Навіть не віриться, що кілька хвилин тому у кімнаті стояв такий вереск і шум.

Обережно відносимо дітей до спальні й укладаємо в ліжечка. Серце буквально щемить від ніжності, коли розглядаю кругленькі дитячі щічки, м'які, мов пух, коски. Чую солодке сопіння.

Стояла б так вічність і милувалась на них. Але чоловік акуратно бере за руку і м'яко виводить із кімнати. Йому теж потрібна частка моєї уваги. Особисто.

― Нарешті ми самі, ― вуркоче він, влаштовуючи мене на колінах.

Улюблене крісло біля каміна здається м'яким та затишним. Так би тут і лишилась. Навіщо ліжко? Тіло готове вже пірнути в сон, забувши про призначені для цієї мети меблі.

― Ага, ― позіхаю, прикриваючи долонею рота і схиляю голову чоловікові на плече.

Очі закриваються. Десь на краю свідомості відчуваю, як Сівард ніжно цілує мене в маківку.

― Касі… Ка-а-ас… Прокидайся…

― Угу ― здавлено мугикаю...

― Тобі лист прийшов від Кадіра, ― чоловік, трохи повозившись, витягає з нагрудної кишені конверт і передає мені.

Сон як рукою знімає. Нахмурившись, беру в руки послання. Невже щось удома скоїлося? Мене вже два місяці там не було.

Швидко розриваю краєчок і витягаю складений удвічі аркуш. Пробігаю очима рядки. Пальці напружено здригаються.

― Ну, що він пише? ― цікавиться чоловік, пильно вдивляючись у моє обличчя.

Ковтаю грудку в горлі.

― Пише, що все згадав… ― підіймаю погляд на чоловіка. ― І йому треба повертатись на Батьківщину.

Голос тремтить від хвилювання.

― Рано чи пізно це мало статися, Кас…

― Я розумію, ― тихо зітхаю. ― Але це не скасовує того, що я сумуватиму.

― Знаю… ― притискає до грудей і цілує в чоло. ― Але у Кадіра свій шлях. Особливий. Він повинен його пройти, щоб стати тим, ким має...

― Про що ти?

Різко скидаюся. Зазираю у льодові блакитні очі.

― Та так… ― знизує плечима. ― Думки вголос. Не звертай уваги. Краще скажи мені, як ти почуваєшся?

― Почуваюсь? ― задумливо хмурюся. ― Нормально почуваюсь. Добре. Якби не ця погода огидна, взагалі чудово. А що?

― Нічого, ― знову намагається пригорнути.

Упираюся долонею груди.

― Ні! Сказав "А", кажи і "Б". Набридли твої недомовки.

― Мої недомовки? ― Чоловік загадково хмикає. ― Мила моя, ти коли мені збиралася розповісти, що на нас чекає поповнення в сім'ї?

― Яке поповнення? ― кліпаю віями.

Але потім відчуваю, як мої очі приголомшено розширюються. Справді за метушнею і клопотами останніх днів я і не помітила, що в мене затримка. Але ж зовсім невелика. Тижнів два, не більше.

― Сіварде, звідки ти...

― Твій чоловік наймогутніший в Адельмірі чаклун, — тихо посміюється і цілує мене в ніс. ― Хіба він не зможе помітити таку дрібницю, як вагітність власної дружини.

― Дрібницю? ― Обурено стукаю його по плечу.

― Добре-добре, не дрібницю…

Притискаю долоню до живота і правда відчуваю ледь помітне боязке тепло. Немов усередині пульсує маленьке сонечко, зовсім крихітне, як горошинка.

― Цього разу буде дівчинка, ― впевнено говорю.

― Така ж гарна та талановита, як її мама, ― погоджується чоловік.

Але раптом по обличчю Сіварда пробігає ледь помітна тінь.

Притискаю долоню до його щоки, пильно дивлюся у вічі.

― Що сталося, Сіварде?

Мені не подобається, те, що я на мить помітила в його погляді. Але додумувати причини не хочу. Краще раз і назавжди з'ясувати, що турбує чоловіка.

― Ти не шкодуєш за… минулим життям? ― трохи насупившись, питає він. ― За тими, кого довелось покинути там, на Землі. За цими своїми, як ти називаєш, благами цивілізації...

Здивовано моргаю. Такого питання я явно не очікувала.

― Ти що! Ні краплі! ― міцно цілую його в губи. ― Я, звісно, сумую за сестрою, племінниками, але це природньо. Але ти і діти ― це найчудовіше, найпрекрасніше, що є в мене! Не сумнівайся в цьому, не сумнівайся в мені! Я тебе чекала все своє життя, й готова перенести всі тяготи каліцтва, зраду, хворобу, аби ми знов були разом!

― І я! ― шепоче мені в губи. ― Я готовий пройти крізь пекельний вогонь, крізь північний холод, зустрітись сам на сам з потойбічними чудовиськами, аби все життя прожити з тобою, від першого до останнього подиху! Я кохаю тебе, Касія Кіндлоу.