Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Епілог

"Цок-цок-цок" ― тверді крупинки снігу б'ються в покрите морозним візерунком скло. За вікном знову хуртовина. Перевал завалило снігом. Благо, провізії в замку вистачить не на один місяць, турбуватися нема за що. Але я все одно роздратовано суплюсь.

Так хотілося вже цього тижня потрапити до Моренаю... Але весняна погода оманлива та непередбачувана. Тут тобі відлига і спекотливі промені, що вигрівають землю до чорнуватих прогалин, а наступного моменту завірюха і тріскучий мороз. Тихенько зітхаю і відвертаюся від вікна. Схоже, затримаємося ми на Півночі надовго.

Беру в руки блискучі металеві спиці й беруся за незакінчену роботу. Після народження малюків у мені знову прокинувся потяг до в'язання. А оскільки половину року ми всією сім'єю проводимо в рідних краях Сіварда, забезпечувати синів теплими та гарними речами я взялася з великим ентузіазмом ще в той час, коли близнюки спокійнісінько перебували в моєму животі.

Тепер ці нестерпні пустуни жваво повзають по теплому килиму біля каміна і граються з цуценятами під наглядом вірної Тенти. Навіть не віриться, що два роки тому я й сподіватися не наважувалася на таке щастя. Навсправжки вважала, що Сівард може від мене відмовитися через моє походження. А ще раніше, там, на Землі, у мене навіть шансу не було відчути себе коханою дружиною та матір'ю.

Мені не відомо, який борг сплатила бабуся, чим розрахувалася за моє щастя, але я вдячна їй за все. А якщо ціна за моє життя тут, разом із Сівардом, з моїми дітьми ― це довгі сорок років у тілі Катерини на Землі, то я готова їх прожити знову, аби знову опинитися тут, нарешті, на своєму місці, зі своєю родиною.

І як би боляче і тужливо не було через те, що я більше не побачу Віку, племінників, Віталіка, який став мені як брат, проте тут я знайшла дім. І свою сім'ю.

Деколи Вікуля мені сниться. Я розмовляю з нею, розповідаю про своє життя, про Сіварда та дітей. Мені хочеться вірити, що це не просто сни, що вона чує мене і знає, що я тепер щаслива.

Змахую з щоки самотню сльозинку. Щось останнім часом стала надто сентиментальною та чутливою. І накидаю чергову петлю на спицю. Але протягнути через неї нитку мені заважає гучний і сердитий рев.

Недосвідчена мама напевно тут же кинулася б до чада, що несамовито волає. Але я вже чудово навчилася розрізняти всі п'ятдесят відтінків дитячого плачу. Цей явно вимагає помсти, а не того, щоб його втішали.

Повільно відкладаю в бік майбутній светр і прямую до своїх бешкетників. Ці оперні піснеспіви та їх наслідки припинити в змозі тільки я. Ну, і Сівард, звичайно. Мої янголята вже успішно навчилися з Тенти вити мотузки. І не лише з неї, будемо чесні.

Підхоплюю на руки ридаючого Адалріка і витираю долонею почервонілі від сліз мокрі щічки.

― Ну, що трапилося? ― тихо питаю, більше для того, щоб заспокоїти малюка, ніж для того, щоб почути відповідь.

Відповідь, власне, і так очевидна.

Вінфрід, який успадкував силу батька, і в якийсь момент не побажав ділиться цуценям, збудував між собою і братом крижану стіну. Неусвідомлено, інстинктивно. Але результатом цей диверсант залишився задоволеним. На відміну від Ада.

Прикладаю долоню до крижаної перешкоди та повільно розтоплюю її. Під ногами розтікається калюжка. Цуценя веселиться і відразу починає борсатися в ній, розносячи по кімнаті мокрі сліди. Ад регоче. Зате починає обурено волати Фрід. А як же! Таку красу сплюндрували, супостати!

― Тента, ― втомлено зітхаю. — Поклич когось. Нехай приберуть це неподобство.

Опускаю на підлогу Адалріка, який одразу повзе за цуценям. І підхоплюю Вінфріда. Тента полегшено втікає з цього пекла.

Саме таку мальовничу картину застає Сівард, коли з'являється на порозі. Спочатку чоловік здивовано застигає, коли йому в ноги втикається цуценя. За ним цілеспрямовано намагається повторити подвиг Адалрік. Проте чоловік, швидко зорієнтувавшись, відразу підхоплює сина.

― А у вас тут весело! ― промовляє задумливо, розглядаючи калюжі на підлозі.

― Смієшся, ― бурчу у відповідь.

Фрід у підтвердження гикає.

― Твій син збудував крижану стіну! ― Ділюсь новиною, полегшено відзначивши, що прихід батька відволік Вінфріда. І він нарешті заспокоївся.

― Не може бути?

― Може, ― киваю на мокру підлогу.

― Тоді давай сюди мого героя! ― крекче чаклун і підхоплює другого сина на руки.

Хлопчаки відразу починають обурено сопіти. Кожен хоче від батька особистої уваги. А от не треба було народжуватись разом! Терпіть!

Поки Сівард перебирається на відносно сухе місце та береться забавляти дітей, а мокрі розводи прибирають, я дов'язую ще кілька рядків і з почуттям виконаного обов'язку ховаю рукоділля у кошик.

За вікном уже зовсім темніє. На стінах запалюються магічні світильники. Тента закриває штори, приховуючи за щільною тканиною морозну казку. Нарешті ми залишаємось самі.

Я так люблю ці моменти. Для мене вони найбажаніші, найтепліші та найочікуваніші.

Підходжу до чоловіка та синів і теж влаштовуюсь на килимі. Його вже замінили на сухий, браку в даному продукті ми тепер не відчуваємо. Отгріф таки прославився своїми майстринями. І хоч нам вдалося довести, що конфіскація майна була частково незаконною, вірніше провини Торнеда у затопленні кораблів не було, сімейним бізнесом я відмовилася займатися. Вирішила йти своїм шляхом і розвивати те, що виходить у мене найкраще. Після роботи з графинею Моред, замовлення на нас і справді посипалися. Причому від досить відомих особистостей. Тепер наш маєток процвітає, і я давно вже особисто не роблю килими, лише іноді й для дуже особливих замовників. Ну, і ескізами займаюсь. А компанією вирішив керувати Кадір, й навіть згодом викупити в мене.

― У мене новини… ― трохи похмуро сповіщає чоловік, витягаючи з рота Фріда кінчик шнурівки від свого коміра.

― Що за новини?

Зараз мене більше турбує Фрід, що мусолить у роті шнурок, і Ад, який глянувши на брата, вирішив також зайнятись аналогічною справою. Тільки ніжка від крісла здалась йому значно привабливішою в якості зубогризки. Невже зуби ріжуться? Знову? Подумки схлипую. Здрастуйте безсонні ночі, давно не бачилися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍