Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

перон, пройшлася вздовж вагонів, без особливої надії тицьнулася до молоденького провідника останнього плацкартного, ще побродила і раптом помітила осторонь чоловіка та двох жінок. Із їхніх стурбованих облич було видно, що вони на когось нетерпляче чекають. Залишалося кілька хвилин, ці троє дедалі дужче нервували, й Августа все-таки наважилась і підійшла. Тут і з’ясувалося, що їхній приятель щойно зателефонував і відмовився їхати. За хвилину до відправлення в неї в руках опинився квиток, і Августа піднялась у вагон. Сусідами по купе виявилася та сама трійця.

В останні роки їй стільки довелося мотатися автобусами, поїздами й літаками, що вона розучилася звертати увагу на обставини та попутників. Дорожню торбу, де лежали документи й гроші, Августа сунула в багажний відсік, повісила куртку, а дрібні гроші та мобільний розіпхала по кишенях джинсів. Постіль уже була заправлена, строкатий журнальчик і пляшка мінеральної – при ній. За вікном поповзло передмістя: сади, огорожі промзон, складські корпуси з рифленої бляхи, штабелі старих шпал, труба ТЕЦ. Потім усе скінчилося, гримнув міст, унизу блиснула вода.

Двійко насуплених молодих жінок в однакових шовкових халатах до п’ят уже розляглися на нижніх полицях, чоловік кудись вийшов. Августа скинула балетки й піднялася до себе нагору. Чиста футболка лежала в сумці поверх інших речей, там же про всяк випадок був легкий светр. Потяг прибуває в Одесу о десятій, можливо, зранку буде прохолодно. Узялася за журнал, але читати не змогла – рядки розпливалися. Перед очима стояла Марта: така, якою вона вперше побачила її в будинку прийомних батьків. Їхати було довго: решту дня і цілу ніч. Вагон хитало, пахло дезінфекцією, ставало задушно; зрештою Августа поринула в напівдрімоту…

Двері купе гучно відчинилися – Полтава.

Пасажири вервечкою потяглися до виходу – ковтнути повітря. Августа спустилася з полиці, взулась і, причинивши двері, пішла за ними, намацуючи в кишені джинсів сигарети й запальничку. На пероні відразу стало людно, тітки торгували пивом і всякою всячиною; вона пошукала очима, де б покурити, – до стіни вокзалу приткнулася загиджена урна. Попрямувала до неї, і відразу подав голос мобільний: Вадон.

– Вас уважно слухають, – безтурботно відгукнулась Августа.

– Ти, взагалі, де шастаєш? Чого ключі не залишила?

– Не репетуй, Владиславе, – вона поморщилась і повільно пішла вздовж перону, – я й так тебе чую… Де? Далеко, не дотягнешся. І взагалі, заткнись: ми з тобою остаточно розбіглися, живи своїм життям і не сунь носа в моє…

Августа скинула дзвінок, обірвавши його скажений крик, відключила телефон і не відчула нічого, крім бридливої байдужості. Потім повернулася в порожнє купе, знову забралася на полицю, і, хоч як дивно, заснула. Проспала до шостої ранку, не чуючи ні стукоту коліс, ні гучної вечері трійці внизу, нічого – начебто провалилася в яму.

Уранці, ще в потязі, вона сяк-так причепурилась, але обличчя однаково мало пом’ятий вигляд, одутле. Довелося начепити сонцезахисні окуляри.

На Привокзальній площі її оглушив міський шум. Навпроти, за сквером, кипів знаменитий Привіз, випинаючись кривими шеренгами кіосків, над ним висіла висока гостра покрівля скляного павільйону критого ринку, усе було заставлено машинами. Навколо сновиґало стільки народу і була така суєта, що вона ледь змогла дізнатися, де розташований готель «Чорне море». Потім купила на ятці номер «Одеси-спорт» і прочитала, що міжнародні змагання з плавання проходять у басейні Національної морської академії. Довелося вистояти чергу в довідкове, щоб з’ясувати, де це і як туди дістатися…

Марта впізнала її ще здалеку. Відірвавшись від невеликої отари дівчат і хлопців біля виходу з будівлі басейну, вона рішуче попрямувала до Августи, а та розгублено зняла окуляри й поставила дорожню торбу на запилюжений асфальт.

– Федорова! – почувся позаду грізний окрик тренера. – Стій, кому сказано! Ти куди це?

Марта зупинилася, рвучко засмикнула блискавку майстерки аж до підборіддя і з ледачою посмішкою озирнулася.

– Ану йди сюди! – поманив тренер і кивнув решті: – Ми зараз вас доженемо…

Августа спідлоба глянула на пару, що наближалася, згадала, що очі в неї сльозяться, а повіки припухлі, і знову начепила окуляри на перенісся. Спина моментально змокла.

– Здрастуйте! – Зупинившись за два кроки, Марта жартівливо вклонилася, махнувши бейсболкою. – Зараз я вас познайомлю… Марку Наумовичу, ця жінка… її звати Августа. Вона знайома моїх батьків. А ми тут на змаганнях. Теж вирішили глянути?

– Ні,– облизнувши пересохлі губи, вичавила з себе Августа. – Я в Одесі… у справах. Випадковий збіг… Як ви тут? Як ти, дитинко?

Марта хмикнула.

– Просто чудово! Приїхала потягом разом з командою. Оселили нас у спортінтернаті, по п’ять людей у кімнаті. Так, Марку Наумовичу?

– Я забронювала номер у готелі. Усього на днів зо два.

– Буде бажання – приходьте глянути на тренування, – подав голос тренер, міцно притримуючи Марту за лікоть. – Із десятої вхід вільний. Ну а так нам уже час…

Августа кивнула.

– Зачекайте… Якщо вже ми зустрілись… у тебе завтра день народження. – Ніяково нахилившись, вона порилася в сумці й простягла Марті невеликий, акуратно перев’язаний згорток. – Ось… візьми. Це від твоєї мами.

– Дякую, що нагадали, – щоки Марти спалахнули. – Я й забула… Справді…

Августа вже квапливо йшла геть. І жодного разу не озирнулася.

«Годі,– твердо сказала вона собі.– Скінчено. Не хоче вона мене знати… Переночую, куплю квиток – і додому. Трохи відпочину, потім на роботу… Нічого не вийде. Досить собі брехати…»

Одесу Августа так і не роздивилася, поринувши в якесь рослинне заціпеніння. Довго й без мети бродила, десь у сквері випила кави із сигаретою. Потім щось жувала в підвальному ресторанчику, хильнула чарку горілки, так нічого й не відчувши. На Рішельєвську, у готель, вона дісталася лише о третій дня, не чуючи під собою ніг. Посиділа в кріслі на рецепції, тримаючи сумку під рукою, заповнила папірець – от і всі формальності.

Готель був старий, багатоповерховий – із тих, що їх років сорок тому понатикували в усіх великих містах. Августа одержала ключ і, не чекаючи на ліфт, повільно піднялася сходами на п’ятий. Номер виявився мікроскопічний, завбільшки з кухню в блоковому будинку, але чистий. Кондиціонер, старенький телевізор і, слава богу, нормальна ванна, а не душова кабінка. Тіснота компенсувалася наявністю лоджії.

Передусім вона й вийшла туди. Трохи постояла, дивлячись на пряникову церковцю навпроти, сумно подумала: тепер треба жити далі. І додала: уже з власної волі. Почати все спочатку – покохати когось, може, народити, виростити… І відразу з несвідомою ворожістю до