Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Перш ніж лягти, Августа дістала з сумки майку, чисті трусики, зубну щітку й похлюпотілась у ванні. Крани виявилися справними – жоден не протікав, однак вода була ледь тепла. Потім вона забралася в постіль, увімкнула телевізор, але через дві хвилини вимкнула.

Годі. Спати! У цьому місті їй точно більше нема чого робити.

11

Марта не те щоби втомилась або погано почувалась. Зник драйв. Отже, зустріч із Августою таки вибила її з колії.

Вечірнє тренування не пішло як слід. Їхній головний, Марк Наумович, смикався й галасував. Вода була занадто теплою і занадто жорсткою, а кількість хлору просто зашкалювала. І сам славетний спорткомплекс Марті геть не сподобався. Закритий басейн, удвічі вужчий за стандартний – лише чотири доріжки. Біля краю – кілька рядів лав для тренерів і суддів, для глядачів – два яруси галерей по периметру будівлі басейну. Ці галереї були постійно набиті сторонніми, здебільшого курсантами Морської академії, і поводилися вони бридко – свистіли, щось вигукували на адресу дівчат-плавчих, тупотіли ногами. Може, справді настав час кинути це плавання до біса? Олександра наполягає, щоб після дев’ятого вона вступала в медичне училище…

Сигнал про завершення тренування приніс полегшу. Вона першою промчала в роздягальню, почувши вслід: «Дівчата, не затримуватися, збираємося в конференцзалі».

Коли, бігцем підсушивши волосся, Марта вже натягала шорти й футболку, поруч присіла дівчина з їхньої команди – Шамраєва, худа проноза років шістнадцяти.

– Чуєш, пташко, – проспівала вона, – хто це до тебе вранці приходив?

– Ти про що? – Марта нахилилася зашнурувати кросівки.

– Про жінку.

– Яку? – Вона випросталась і недбало кинула: – А, оцю… То одна знайома. Ще питання будуть, Шамраєва? Ні? То відвали…

Того вечора, коли Августа пішла, батько сказав: «Не можна, Марто, бути такою жорстокою з людьми. Це, по-перше, принижує тебе…» – «А по-друге?» – пирхнула вона. «Треба в усьому розібратися, спробувати зрозуміти…» – «А якби ви мене не вдочерили? І я виросла б у якомусь дитбудинку, і невідомо, що б зі мною було, і я б ніколи не знала ні тебе, ні Олександру, ні бабусю з дідом, ні…» – «Якби, якби… Марто, у тебе бозна-що в голові…» – знову завів своєї Федоров, але вона його перебила: «А все тому, що хтось не подумав, як мені буде». Федоров глянув здивовано: «Може, у тому, що трапилося на озері, теж Августа винна?» – «Годі, тату, про це, – сказала вона. – Не хочу нічого змінювати. Нехай усе залишиться як є…»

Відчиняючи тугі двері конференцзалу, Марта труснула головою, щоб відігнати надокучливі думки. Зал був невеликий, світлий, але страшенно задушливий і набитий. Ще й повітря розігрівали світильники, встановлені телевізійниками. На триногах стирчали камери. Вона пошукала місце ближче до виходу і сховалася за спинами дівчат з команди…

Тільки пізно ввечері Марта згадала про згорток, що залишився в наплічнику.

У тому, що Августа з’явилася тут, в Одесі, прямо біля входу в спорткомплекс, не випадково, вона не сумнівалася. Як і в тому, що подарунок – від неї. Мама Олександра тут ні до чого.

У їхній кімнаті, як зазвичай, усюди були розкидані строкате шмаття, сліпуче горіло верхнє світло. Одна з дівчат уже спала, накрившись із головою простирадлом, інша півголосом бубнила в телефон. Шамраєва зі своєю нерозлучною подружкою десь блукали. Марта вийняла згорток і, як була, у футболці й шортах, залізла в постіль. Розпакувала, намагаючись не шуміти хрустким папером.

Під папером виявилася невелика довгаста коробка. Марта відкрила кришку: у чорній шовковій ніші лежав старовинний важкий браслет. Вона відклала його вбік, перевернула коробку і струснула. З-під тканини, що застеляла дно коробки, випав ключ. Плаский, блискучий, на вигляд зовсім новий.

Вона одразу все зрозуміла. Відклала ключ, узяла браслет, щоб роздивитися краще. Дуже простий, навіть грубуватий, метал місцями потьмянів від часу. У центрі, в овальній оправі,– крихітне пливуче жабеня з яблучно-зеленого непрозорого каменю.

Дивно, але ця річ дещо їй нагадала. Не те щоб вона її бачила раніше, ні. І все-таки…

Марта підвелася, прошльопала босоніж до стінної шафи, відшукала свою дорожню торбу й сунула коробочку разом з усім умістом на саме дно. Потім повернула торбу на місце, мовила: «Гей, я вимикаю світло?» – і, не одержавши відповіді, клацнула вимикачем.

У ліжку вона витяглася на спині, слухаючи, як гудуть натомлені м’язи, заплющила очі – і тільки тоді згадала. Ну так – рік тому, спортбаза на Дінці, збори. Приблизно такий самий пізній вечір. Вони з дівчатами ніяк не могли заснути, і котрась із них розповіла цю історію.

Костя і Тіна – так їх, здається, звали.

…Зустрілися ці двоє о дев’ятій вечора на площі біля входу в метро. Потім перейшли Сумську, повернули на Петровського й вулицею Дзержинського, яка тільки через чверть століття стане Мироносицькою, піднялися майже до іподрому. Звідти – у парк. Тіні було суворо наказано бути вдома до одинадцятої, ані хвилиною пізніше. На Костю батьки давно махнули рукою – він приходив і йшов, коли хотів, зазвичай усі вже спали.

Парк у ті роки був сильно зарослий, алеї вузькі, погано освітлені; у сутінках примарно біліли якісь гіпсові фігури. Але в принципі, якщо забратися далі, в гущавину, було цілком безпечно: місцева шпана трималася пивних яток і атракціонів. Вони відшукали зламану лавку в кущах за покинутою літньою естрадою, що тихо гнила в сирій тіні старих лип і ясенів. Угорі, у просвітах крон, ще синіло, а лавка виявилася липкою – з розкислого на липневому сонці листя капав солодкуватий сік.

Але то не мало значення. Спочатку вони просто цілувалися й розмовляли, потім у Тіни лопнула бретелька на ліфчику, і вона витягла його з-під легкого платтячка й заштовхала в клейончасту синю сумку. У долоні в Кості одразу ж опинилася її смаглява, злегка волога грудь. Він допоміг їй звільнитися з вирізу платтячка й нахилився ближче. Потім обоє ніби злегка оглухли – так стукотіли серця, і про час, звісно, ніхто вже не згадував. Страшенно заважав важкий браслет на зап’ястку Тіни, проте вона ніколи його не знімала.

Їм обом було тоді по п’ятнадцять. Костя вищий на голову, сухорлявий, сильний, з добре розвиненими плечима, з сухим горбоносим лицем. Трохи повільний, світловолосий і ясноокий. Тіна – компактна, повненька, із густим рум’янцем на щоках і яскравим ротом. Її по-дитячому круглі очі, схожі на агатові намистини, ховалися під низько підстриженим темним чубчиком,