Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

і вловити їхній вираз вдавалося не завжди. Обоє ходили в басейн «Динамо» – він у стрибкову секцію, вона на плавання. Там і познайомилися. Виявилося – живуть в одному районі, за Держпромом.

Коли вони відірвались одне від одного, змоклі й розпатлані, у парку стояла глуха тиша. Зникли навіть відголоски музики з репродуктора на головній алеї. Годинник був тільки в Кості. Він неохоче чиркнув об коробку, кинув оком на циферблат: «Пів на першу…» «Ай! – злякалася Тіна. – Тепер я точно пропала…» – «То ходімо. І однаково поспішати вже нема куди…»

Вони відліпилися від лави, і Костя одразу боляче притиснув її до себе. Навколо було так чорно й глухо, що відразу й не зрозумієш, куди йти. Тіна занервувалась. Гілки кущів раз у раз лізли в лице. Поки обминали естраду, вона кілька разів спіткнулась у своїх босоніжках із трьома ремінцями.

Нарешті вибралися на алею – не на головну, а на ту, що тяглася паралельно. Ліхтарі тут горіли так собі, наполовину. Алея була ґрунтова, щільно втоптана, на ній – ні душі. Тільки далеко спереду трюхикав у якихось своїх нічних справах великий жовтий бродячий пес.

Щоб скоротити шлях, вирішили перетнути навскіс територію старого стадіону і звідти вибратися на проспект. Ворота, ясна річ, виявилися замкненими, але за три прольоти від них у паркані була чимала діра. Діру цю знали всі, а тим більше вони, що через день бігали на тренування до басейну. На пілоні воріт, біля порожньої буди сторожа, теліпався облізлий телефон-автомат із відрізаною слухавкою.

За діркою вони знову втрапили в зарості, і Костя спитав: «Ти чого весь час мовчиш? Боїшся?» – «Ні,– відгукнулася вона, відшукавши в темряві його руку. – Нормально. Тільки якось дивно. І дихати нема чим…»

Задушливо було, як перед грозою. Заколисливо деренчав вентилятор на задах синього дощатого будинку колись знаменитого в місті ресторану, давно зачиненого; чорніли трибуни. У манежі, де тренувалися боксери й важкоатлети, ані іскорки світла. І поки вони йшли ще теплим від денного сонця асфальтом алеї, що вела до басейну й велотреку, жоден сторонній звук не порушив тиші.

Костя раптом із силою стиснув долоню Тіни й змусив її повернути до басейну. Вони перетнули квітник з пониклими петуніями, овіяний приторним запахом, і разом вибігли нагору сходами, відчуваючи, як навіть від цього невеликого зусилля між лопатками повзе струмок поту.

Зверху було видно обидва басейни: ближчий, для стрибків, а за ним – п’ятдесятиметровий плавальний. Тіна знала тут кожен завулок, але зараз басейн здався їй незнайомим. У прямокутному просторі, оточеному рядами лав, клубочився каламутний жовтуватий сутінок. Вдалині, над входом у споруду роздягалень, світились двійко запилюжених плафонів, але їхнього світла вистачало тільки на те, щоби прокреслити дві вохристі смуги на глянсовій поверхні сонної води. Сама вода здавалася в’язкою, як бітум, і ще густіша чорнота визирала з півкруглих венеціанських вікон будинку. Потягло хлором, теплим бетоном, старою олійною фарбою та звіринцем.

«Я спущуся…» – сказав він, перекидаючи ногу через ланцюг. «Костю!..» – почала була Тіна, але він уже не слухав – легко, перестрибуючи через сходинки, збігав униз, до стрибкового басейну. Вона зіщулилась, перелізла через огорожу і повільно пішла праворуч уздовж парапету. Звук її кроків відлунював від протилежної трибуни. Їй стало якось не по собі, і вона квапливо спустилася до басейну. Костя вже сидів на краю, роззувшись і звісивши босі ноги у воду. «Ну ж бо! – сказала вона. – Ходімо звідси!» – Він навіть не обернувся. «Скупнемося, Тіно? Ти ж іще ніколи не плавала вночі?» – голос його звучав напружено. «Здурів? Якщо сторож нас тут упіймає…» – «Спить твій сторож. Без задніх ніг. І взагалі – цей дідусь глухонімий, я точно знаю…»

Він підхопився і, стоячи на самісінькому краю басейну, почав стягати сорочку. Далі, плутаючись і стрибаючи на одній нозі, позбувся штанів. Потім – плавок. Кинувши оберемок одягу на найближчу лаву, Костя спустився по драбинці й одразу поринув по шию. Відштовхнувся, проплив кілька метрів і обернувся. Обличчя на тлі темної, ледь брижуватої води біліло, наче порцелянове. «Класно, – гукнув він. – Ти чого чекаєш? Давай! Іди до мене…»

Тіна стягла плаття й звільнилася від босоніжок, залишившись у вузьких чорних трусиках. Він стежив за нею, і коли вона зробила крок до краю басейну, засміявся: «Гей, гей! Так не чесно…»

Вона зрозуміла. Дивуючись самій собі, ще раз переконалася, що навколо безлюдно, і скинула трусики. А потім ковзнула у воду прямо з бортика.

Вода виявилася прохолодною, зі звичним присмаком заліза й хлорки, але, незважаючи на дивне відчуття оголеності й незахищеності, відразу змила осад, що лишився на ній після пітного возіння в кущах на лавці.

Вона вперше плавала в стрибковому басейні, глибокому й удвічі коротшому, ніж той, де вона тренувалася. Спершу перетнула басейн, весь час відчуваючи на собі погляд Кості. Із брасом у неї все було гаразд, і пливла вона майже безгучно, чуючи тільки власне дихання. Вона вже поверталася, коли він наздогнав її і зненацька опинився поруч. Вона перестала працювати руками й питально глянула. Костя повернув її до себе – обличчя зовсім близько, але виразу не розібрати, тільки блищали білки очей. «Вдихни…» – шепнув він. Потім обійняв її швидким, хижим рухом. Вона слухняно набрала повітря, зчепила долоні на його потилиці, і вони почали повільно поринати.

Унизу було зовсім темно. Тіна мимоволі обхопила колінами стегна Кості, трохи притислась – і раптом відчула його в собі. Це вийшло якось саме собою, легко й зовсім безболісно… Тут повітря скінчилось, у скронях загупало, і вона, з силою вивернувшись із його рук, рвонула до поверхні. У два гребки дісталася краю басейну й сіла на бортику. Костя виринув за секунду, порхаючи, як тюлень, і виліз по сходах.

«Дурнику, – сердито сказала вона, відчуваючи раптову владу над ним. – Знайшов місце…» – «Ти часом не бачила моїх штанів?» – Він ображено прошльопав у неї за спиною. «Глянь на лавці…» – «Та нема їх там!» – «Як це? – здивувалася вона. – Пошукай уважно. Там, де й моє плаття…» – «Плаття теж нема. Взагалі нічого немає…»

Він нахилився й підняв обривок білого шнурка від своїх напівкедів, хоча добре пам’ятав, що кілька хвилин тому, коли роззувався, шнурки були цілі. Поспіхом вибіг нагору і почав нишпорити між рядів, нахиляючись і зазираючи під лави. Так він дістався до самого низу, потім повернувся й сів, безпомічно звісивши руки. «Ти нічого не бачила?» –