Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

досвідчений, у нього це не перша ходка. Твоє завдання – допомагати йому в усьому. В Одесі завернете до однієї людини, водій знає, і розплатитеся кредиткою – просто передасте карту з рук у руки. Звідти на Болград. Товар розфасований у пластик, по десять банок.

– А накладна? – запитав Валентин.

– Буде й накладна. На роздрібну мережу «Ліліт» – бачив такі магазини в місті?

Валентин кивнув.

– Назад через Одесу їхати не можна. Тому з Болграда – до твого рідного придністровського кордону і, не доїжджаючи, тираспольською трасою, через Кіровоград і Полтаву, навпростець на Харків. Сімсот п’ятдесят кеме… Тепер про зв’язок… – Стас підсунув телефон разом з паспортом до Валентина. – Мобільник порожній. У пам’яті всього один номер – мій. Заведений на тривожну кнопку, виклик з «одиниці». Після того як я тобі подзвоню або ти хоч раз набереш мій номер, не здумай телефонувати куди-небудь ще. Запам’ятай, це важливо… Тепер про гроші. Твоя частка, якщо доправиш усе як слід, – дві з половиною штуки. Зелених. Дрібні на дорожні витрати – у паспорті. Тільки фіксуй: коли щось піде косо – я тобі особисто яйця зубами відгризу.

Валентин хмикнув, одним ковтком допив остиглу каву й пішов збиратися.

Через п’ять хвилин вони спустилися в хол. Унизу було прохолодно. Валентин зіщулився, перекинув сумку з правої руки в ліву й ривком затяг до горла блискавку нової куртки. На майданчику біля під’їзду стояв мишачого кольору «фольксваґен-транспортер» з начорно затонованим склом пасажирського салону. Двигун працював, двері були навстіж, з кабіни стирчали ноги водія. Коли вони підійшли впритул, Міямото сказав:

– Вилазь, Бобе, знайомся з напарником!

Водій, що копався з викруткою під кермовим стовпчиком, випростався, зіскочив на землю й простягнув руку, обтерши її об штанину.

– Б-Борис, – сказав він, трохи заїкаючись.

– Юрій, – назвався Валентин, цілком оцінивши несподівану міцність рукостискання.

Водієві було за п’ятдесят. Невисокий, сухорлявий, сутулуватий, він мав вигляд звичайного ветерана-шоферюги, який нажив геморой за бубликом. Сухе рідкувате волосся недбало зачесане назад, швидкі блякло-блакитні очиці ховаються під вигорілими бровами. Голос сиплуватий, трохи заїкається.

– П-порядок… Залазь давай! – було сказано Валентинові.

Міямото кивнув. Валентин відкотив двері порожнього пасажирського салону, закинув туди торбу з комп’ютером і речами, а сам заліз на переднє сидіння поруч із водієм. Поки Борис про щось сперечався з господарем – беззлобно, втім, і явно не вперше, – він обережно відкрив бардачок. Там лежав, прикритий обгортками від шоколадних батончиків і скрученими дротами, італійський «Танфольйо» – травмат, але з найбільш забійних. Під ним – поліцейський ліхтар, водійське посвідчення й упаковка зопіклону. Валентин кинув короткий погляд у вікно: ті двоє ще чесали язиками. Відкрив упакування. Блістер на двадцять штук виявився початим. Він без вагань вичавив звідти ще три довгасті сині таблетки снодійного й квапливо сунув у кишеню штанів. Потім безгучно закрив бардачок і зручно влаштувався на сидінні.

Водій повернувся, здав назад і почав розвертатися. Міямото ще стояв біля дверей холу, проводжаючи машину поглядом. Руки його були закладені за спину, він злегка погойдувався з п’яток на носки.

За чверть години, проштовхнувшись через ранковий транспортний бардак у районі вокзалу, «фольксваґен» вискочив на київську трасу. Потім скинув швидкість і акуратно минув пост ДАІ. Коли місто залишилося позаду, Валентин зітхнув з полегшенням. Зараз він не думав про те, що було б, якби він залишився в Лепрозорії, і про те, наскільки великим є ризик. Треба просто використати сліпий шанс, поклавшись на чужу волю, яка випадково втягла його у свою орбіту. Тим більше що сам він цілком у змозі в будь-який момент прийняти власне рішення і розпорядитися своєю долею залежно від обставин.

Валентин поглянув на водія – той не відривав очей від дороги: замрячило, і бетонка вкрилася тонким шаром слизької, як моторне мастило, суміші куряви з вологою.

– Давно в цьому бізнесі, Борисе?

– Т-тебе щось конкретно цікавить? – майже не заїкаючись, але без особливої дружелюбності відгукнувся той.

– Та я вперше ж. Цікаво все-таки. І взагалі…

– Взагалі-то ти інструкції одержав. Решта тебе не к-колише. Менше знаєш, Юрчику, міцніше спиш. Твоє завдання – стежити за обстановкою, поки я вирішуватиму питання. Ну й там повантажити-розвантажити.

На цьому водій замовк і промовчав до самої Полтави, де вони повернули на Кременчук. У приймачі бурмотало «Авторадіо», небо прояснилось, і асфальт висох. За Полтавою, коли дорога обминула Нові Санжари, водій раптом загальмував і повернув ліворуч, на розмелений тракторами путівець, що тягся вздовж лісопосадки далеко в поля і зникав за пагорбами. Валентин поглянув з подивом. У відповідь водій, хмурячись, буркнув: «Д-діло є».

«Фольксваґен» проскакав по горбах метрів двісті й пірнув у зарості акацій. Борис вийшов, розминаючи затерплу спину, злазив у салон і витяг щось на подобу короткої дошки, обгорненої дрантям. Кинув на в’ялу траву, дістав з-під сидіння ящик з інструментами, вивалив звідти ключі, знайшов пару підхожих і, крекчучи, присів біля переднього бампера.

Валентин теж зіскочив на землю й виявив, що напарник квапливо знімає з машини передній номерний знак. Однією рукою продовжуючи орудувати ключем, Борис сунув йому другий і кивнув – мовляв, давай, згвинчуй задній. Поки Валентин колупався, водій розмотав дрантя, вийняв звідти пару нових номерів, поставив на місце передній, а потім обійшов машину і, відтіснивши Валентина, за дві секунди закінчив операцію. Нові номери були одеські, обласні. Зняті Борис запакував і відніс у кущі.

Незабаром вони знову були на трасі. Хвилин за сорок минули Кременчук, проскочили довгий міст через похмурий, скуйовджений вітром Дніпро, а ще через півсотні кілометрів, біля в’їзду в Олександрію, спинилися заправитися.

Поки напарник ходив розраховуватися, Валентин роззирнувся. Заправка була лайнова. Біля краю асфальтованого майданчика стирчав іржавий бензовоз. Пластик з козирка над колонками був відірваний і мотався на вітрі. Удалині виднів похилий шалман з вивіскою «Шашлична», до того брудний, що не те що їсти – увійти було моторошно. На узбіччі траси височіла бетонна трикутна консоль із написом «Олександрія».

Поки тяглися вдвох через залитий потрісканим бетоном майданчик до шалману-шашличної, поки заходили в погано освітлений, просмерділий мангалом і прілою цибулею зальчик із двома хиткими пластиковими столиками й сідали, Валентин остаточно вирішив.

В Одесі треба звалювати.

10

Їхала Августа цілком стерпно, якщо не зважати на настирливі і загалом безглузді думки про дочку.

Напередодні ввечері й сьогодні зранку в касі було порожньо. У південно-західному напрямку – нуль квитків. Опівдні, перед самим відходом одеського швидкого, Августа вийшла на