Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Потім забив у пошуковик «Смагін Валентин Максимович» і не виявив нічого, крім декількох однофамільців.

Коли ж без певної мети повернувся на міський портал, в очі впала інформація в розділі спортивної хроніки: молодіжна збірна області відбула на міжнародні змагання до Одеси. Дата позавчорашня, групове фото на краю басейну. У центрі – коротконогий, зі звірячим оскалом, лисуватий єврей, головний тренер. З усіх боків його обліпили юні плавчихи. Марту він упізнав одразу, хоч вона й намагалася відвернутися від об’єктива.

«Одеса, значить, – подумав Валентин, примружуючись, щоб краще розгледіти міцненьку фігурку в мокрому купальнику. – Не любить моя жабка фоткатись. І ніколи не любила…»

Тут хтось торкнувся його плеча.

Він сіпнувся, ще не обертаючись, спина миттю змерзла.

Позаду стояв Міямото.

9

Валентин підхопився.

– Сиди-сиди, – промовив Стас. – Усе нормально.

Кинув погляд на монітор, усміхнувся, поклав на стіл увімкнений смартфон і повернувся в передпокій. Поки кроки господаря квартири віддалялися, Валентин нахилився й скоса подивився на дисплей мобільного. Там мерехтіла картинка, відео. Крихітна людська фігурка на ній підвелася й нахилилася одночасно з ним, і Валентин з подивом упізнав той самий стіл, увімкнений макбук, кімнату, нарешті – себе. Камера панорамного огляду була, судячи з усього, в одному зі світильників.

«Ага, – сказав він собі.– Ось воно в чому річ».

Через кілька секунд зображення зникло, мобільник мигнув і згас, а Міямото повернувся, й далі посміюючись. Валентин раптово розлютився.

– Ти, виходить, весь цей час стежив за мною? – вороже запитав він.

– А ти як думав? – весело відповів хазяїн. – Типу я отак просто залишу стороннього у власній хаті?

Валентин смикнув плечем.

– Я не сильно набивався.

– Знаєш, – миттєво змахнувши усмішку, промовив Стас, – люди – дивні істоти… Вважай, що це був тест. Ти його пройшов. А тепер…

– Зітри запис, – перебив Валентин. – При мені.

– Добре, – легко погодився господар. – Ходімо.

У передпокої Міямото вилучив з пам’яті системи спостереження файли за останні три з половиною години. Камери, як з’ясувалося, були в усіх кімнатах, навіть у ванній. Потім вони перебралися в кухню. Хазяїн, переодягнувшись у коротке біле кімоно й широкі полотняні штани по кісточки, зварив кави й сів на високій табуретці, підібгавши під себе ноги й широко розставивши міцні, як кругляки, коліна.

– Ну от, – сказав він, блискаючи очима. – А тепер, Юро, давай нормально знайомитися. Ти де працював, що робив?

Валентин неохоче, подекуди прибріхуючи, розповів про роботу провідником.

У цілому його розповідь начебто задовольнила Міямото.

– Між іншим, – зауважив він, коли Валентин закінчив, – я тут подумав: паспорт твій придністровський, хоч як дивно, – саме воно. Ми ж і з Тирасполем працюємо… Ану дай ще разок глянуть.

Валентин сходив, дістав паспорт із сумки й простягнув. Міямото, навіть не розкриваючи, поклав документ у кишеню.

– Нехай поки в мене побуде. Не переживай, одержиш назад цілим… То про що це я? – так само незворушно продовжив він. – Суть у тому, що моїй людині потрібен напарник. Поки що – на одну ходку. Їхати в Болград, під Ізмаїлом, біля румунського кордону. Там завантажитесь – і відразу назад.

– Що веземо? – швидко запитав Валентин.

– Та яка тобі, власне, різниця? Нічого такого. Мийні засоби.

Валентин кивнув – не те щоб погоджуючись, але й не дуже заперечуючи, однак подумки хмикнув: «Дурниця, ясний пень. Імовірно – солі. Ганяти машину на таку відстань через мийні засоби дурних нема. Знову я влип…»

– Якщо так, – запитав він, – чому стільки проблем?

– Ринок, – зітхнув Стас. – На півдні в нас сильні конкуренти. Люди впливові, недурні, жорсткі… А тепер – спати, – обірвав він себе. – Завтра, годині о десятій, Щуролов привезе шмаття, перевдягнешся. Мотлох свій віддаси йому – нехай утилізує.

Для нічлігу Валентину дісталася найдальша кімната, що виходила на довгий засклений балкон, який тягся вздовж усього фасаду квартири. Радше порожня – пласка шафа при стіні, плетене крісло, телевізійна панель у кутку. Ложем слугувала присадкувата кушетка з двома різьбленими узголів’ями, оббита матовою блідо-шоколадною шкірою. Міямото видав кошлатий плед, два простирадла і пішов до себе, залишивши всі двері кімнат відчиненими навстіж. Валентин постелився, погасив світло й простягся на кушетці. Від багатоденного спання на бетоні нили всі кістки. Він усміхнувся в темряві, згадавши понти з відеоспостереженням. І раптом усвідомив, засинаючи, що з боку Стаса сказано підозріло багато, а це означає: просто так його не відпустять.

Вранці Щуролов привіз одяг. Усе нове: джинси, кросівки, кілька футболок, светр і легка сіра куртка. Не з базару, не китайське, – із середньої руки фірмового магазину. Усе точно в розмір. Коли пішов господар, Валентин не зафіксував – спав непробудно. Прокинувшись, передусім перевірив зовнішні двері – як і раніше, замкнено, а паспорт залишився в Стаса. Стрижений блондин тихо зник, прихопивши пакет із барахлом.

Валентин повернувся до комп’ютера й подивився карту. Болград – райцентр під самим кордоном з населенням сімнадцять тисяч – знайшовся в лівому нижньому куті. Тягтися в цю бессарабську діру треба було через усю Україну, але напружувало інше. Сама ситуація йому раптом різко перестала подобатись. Або його використають, мов ту одноразову запальничку, і викинуть як непотріб, або за всією цією історією криється підлянка, у якій йому прописана роль «поросяти» – того, ким насамперед жертвують у критичній ситуації.

Утім, особливих підстав думати, що його готують для цієї ролі, поки що начебто не проглядалось. Але, з іншого боку, у такому бізнесі буває всяке. Тим більше, що, хоч-не-хоч, за час поїздки його поінформованість про деталі й учасників ланцюжка помітно зросте. А в цей момент він фактично бомж, нуль, і в разі його зникнення ніхто навіть не чхне. Хто-хто, а Міямото це знає не гірше за нього.

Через три дні Валентина розбудили годині о шостій, щойно розвидніло, і наказали збиратися. Він сонно поплентався у ванну, причепурився, одягнувся, а коли виповз у кухню, на столі вже стояла їжа й парували дві чашки кави.

– Їж, – сказав Міямото. – Заправляйся. Машина чекає.

– Тобто виїжджаємо?

– Так, – коротко відповів Міямото, викладаючи на стіл його паспорт і зовсім нову кнопкову «дзвонилку». – А поки запам’ятовуй усе, що я тобі скажу. Ризик є, не без того. Але не такий уже й великий. Головне – акуратність, увага і точність. Водій