Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

примусить вас жити нинішнім днем. По-друге, леви – дослідники. Але вони ніколи не поспішають. Вони проводять свої досліди неквапно і з насолодою. Як висловився поет: «Тигри у гніві мудріші, ніж коні в своїй ученості». Це сказано про тигрів, але про левів можна сказати те саме. Придивіться до Атті. Поспостерігайте за нею. Як вона ходить, як ступає, як лежить, як дивиться, як відпочиває, як дихає. Особливу увагу зверніть на дихання. Вона завжди дихає глибоко. Розкутість міжреберних м’язів і гнучкість черева (яке внизу, там, де ми його бачили, біле) забезпечує життєву нерозривність між частинами її тіла, розпалює жар у її карих очах-діамантах. Є й витонченіші речі в її поведінці, наприклад, коли вона на щось натякає або уникає пестощів. Але я не можу сподіватися, що ви все це побачите з першого разу. Вона ще багато чого вас навчить.

– Навчить? Ви маєте на увазі, що вона може мене змінити?

– Авжеж. Ви висловилися дуже точно. Вона може змінити вас. Ви втекли від самого себе, від тієї людини, якою були раніше. Ви не вірили, що приречені на загибель. Ще раз – і востаннє – ви кинули виклик долі. З надією на відродження. О, не дивуйтеся з моєї обізнаності, – сказав Дафу, бачачи, який я зворушений від того, що він мене розуміє. – Ви мені багато чого розповіли. Ви людина відверта. І це надає вам невідпорного чару, властивого не багатьом. У вас збереглися рештки високого духу. Ви здатні на благородні вчинки. Деякі з ваших чудових якостей, мабуть, поховані так давно, що ви вважаєте їх мертвими. А вони можуть воскреснути – і в них для вас джерело переміни.

– Ви думаєте, для мене є надія? – запитав я.

– Цілком можливо, якщо ви виконуватимете мої вказівки.

Левиця потерлася об двері. Я почув її густе, лагідне, незмовкне гарчання.

Дафу пройшов у двері. Мене пройняло зимним холодом – у нижній частині тіла. Мої коліна були вже не коліна, а два камені на дні холодної і бурхливої альпійської річки. Вуса настовбурчились, боляче вкололи мене в губи, і я зрозумів, що моє обличчя скривилося в гримасі жаху; я знав також, що мої очі заповнилися фатальною чорнотою. Як і першого разу, Дафу взяв мене за руку, і я ввійшов за ним у оселю лева, подумки повторюючи: «Порятуй мене, Боже! Спаси й порятуй!» Сморід засліплював очі, бо саме біля дверей повітря застоювалося і тхнуло немилосердно. З темряви виринула морда левиці з поморщеними губами – її вуса здавалися тоненькими рисками, надряпаними алмазом на склі. Вона дозволила цареві погладити себе, але пройшла повз нього, щоб уважніше оглянути мене, і підступила до мене, світячи ясними лютими кружальцями, брунатними й прозорими кружальцями, в яких застигли цятки моторошного чорного сяйва. Верхня губа між пащею та ніздрями була розділена лінією, нагадуючи звужену середину піскового годинника, і плавно переходила в морду. Знову вона обнюхала мої ноги, починаючи від ступнів і до промежини, і знову мої статеві органи зморщилися до мікроскопічних розмірів і сховалися, наскільки могли, під черевом. Потім вона тицьнула мордою мені під пахву і замуркотіла, створюючи таку потужну вібрацію, що в голові у мене забулькало, наче в чайнику.

Дафу прошепотів:

– Ви їй сподобалися. Я дуже радий. Усе буде чудово. Я такий гордий за вас обох. Ви боїтеся?

Я був майже неживий і зміг лише кивнути головою.

– Згодом ви тільки посмієтеся зі свого невиправданого страху. А зараз він цілком природний.

– Я не можу навіть стулити руки, щоб заломити їх, – сказав я.

– Вони у вас заклякли? – поцікавився він.

Левиця відійшла від мене й на товстих подушечках своїх лап зробила коло попід стінами підземелля.

– Ви щось бачите? – запитав Дафу.

– Майже нічого. Для мене все злилося в одну пляму.

– Почнімо з прогулянки.

– Але по той бік ґрат. Я – залюбки. Це було б чудово.

– Ви знов уникаєте життя, Гендерсоне-сунго. – Його очі дивилися на мене з-під м’яко загорнених крис оксамитового капелюха. – Ваша переміна не за дверима. Ви повинні виробити в собі нову звичку.

– О царю, що я можу вдіяти? Всі отвори в моєму тілі ніби туго закорковані – і спереду, й ззаду. І будь-якої миті корки можуть повилітати. У роті в мене пересохло, мій скальп зморщився, в потилиці болить і гупає. Я можу випустити дух.

Пам’ятаю, він подивився на мене з гострою цікавістю, мовби оцінюючи ці симптоми з медичного погляду.

– Всі сили опору включилися на повну потужність, – такий був його висновок. Здавалося, годі уявити собі щось чорніше, аніж його обличчя, і все ж волосся, яке вибивалося в нього з-під капелюха, було чорніше. – Нічого страшного, – сказав він. – Ми їх відключимо. Я впевнений у вас.

Я заперечив кволим голосом:

– Я радий, що ви так думаєте. Але перш ніж ви відключите сили мого опору, я, мабуть, уже буду роздертий на шматки. І залишуся тут, наполовину зжертий.

– Запевняю вас, що ні. Про таке не може бути й мови. А зараз гляньте, як вона ходить. Чудово, правда? Ще б пак! І це краса не сконструйована, краса – як дар природи. – Я переконаний, що коли ваш страх уляжеться, ви будете здатний милуватися її красою. Я думаю, захоплення красою – це почуття споріднене зі страхом. Коли страх відступає, людську душу повністю заполоняє краса. Те саме відбувається і з високим коханням – про самозакоханість я не кажу. Ви тільки гляньте, Гендерсоне, яка вона ритмічна у своїй поведінці. Вам не доводилося бачити анатомічну схему кота? Подивіться, як вона вигинає хвоста. Цей рух я відчуваю так, ніби то мій власний хвіст. А тепер ходімо за нею.

І він почав водити мене вслід за левицею. Мене скорчило, і я насилу волочив неслухняні ноги. Зелені штанці вже не метлялися, вони зарядилися електрикою і щільно прилипли до моїх сідниць та стегон. Цар говорив не змовкаючи, і я радів цьому, бо його слова були мені єдиною підтримкою в моєму розпачливому становищі. Я не міг детально простежити за ходом його думок – я не був на це здатний, – але кінець кінцем до мене дійшло, що він хоче, аби я зіграв лева, тобто наслідував