Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

його поведінку. «Що він має на увазі? – подумалося мені. – Чи не систему Станіславського? Ту, яку застосовують у Московському Художньому театрі?» Моя мати подорожувала по Росії в 1905 році, напередодні війни з Японією[27]. Вона бачила там, як царева коханка танцювала в балеті.

– А як з усім цим пов’язується Оберштейнерова аллохірія та медична писанина, що її ви дали мені прочитати? – запитав я.

Цар Дафу став терпляче пояснювати:

– Усе тулиться одне до одного. Незабаром вам стане ясно. Але спершу за допомогою лева спробуйте з’ясувати різницю між станом заданим і станом набутим. Зверніть увагу, що Атті – повністю лев. На всі сто відсотків. У ній немає суперечностей.

Я відповів йому голосом уривчастим і тремтячим:

– Якщо вона не прагне стати людиною, то навіщо я маю підроблятися під лева? В мене це ніколи не вийде. Якщо ви неодмінно хочете, щоб я скопіював когось, то чом би мені не скопіювати, скажімо, вас?

– Не заперечуйте, Гендерсоне-сунго. Я був нею. Перетворення лева на людину можливе, я знаю це з власного досвіду.

І він вигукнув:

– Сакта!

Це було для левиці наказом – і вона побігла по колу. Цар стрибками подався за нею, а я – за ним, намагаючись не відставати.

– Сакта, сакта! – закричав він, і Атті потрюхикала швидше. Вона вже мчала попід протилежною стіною. Ще хвилина чи дві – і наздожене мене.

Я в розпачі заволав:

– Царю, царю, стривайте, Христа ради, пропустіть мене вперед! Я хочу бігти поперед вас!

– Стрибайте на поміст! – гукнув він, обернувшись.

Та я й далі вайлувато тюпав за ним, схлипуючи і намагаючись випередити його. В уяві я вже бачив, як з мене бризне кров, скапуючи краплями, кожна завбільшки з кварту, коли Атті вгородить у моє тіло пазурі, бо я не сумнівався, що оскільки я біжу, то я для неї – законна здобич, і вона скочить на мене, як тільки наздожене. А може, лапою переб’є хребет. Так було б найкраще. Один удар, одна запаморочлива мить, і свідомість провалюється в ніч. О Боже! Це буде ніч без жодної зірки в небі. Без нічого.

Я відстав від царя, і тому вдав, ніби спіткнувся, важко впав на підлогу й відкотився вбік, розпачливо закричавши. Побачивши мене долічерева, цар простяг руку до Атті, щоб зупинити її.

– Тана, тана, Атті! – гукнув він.

Вона відскочила до стіни й неквапом рушила до помосту. Лежачи долілиць, я стежив за нею. Вона присіла на задні лапи і легко стрибнула на дошки, де їй подобалося лежати. Потім повернула лапу, подушечками вгору, облизала її язиком і почала умиватися. Цар присів біля неї навпочіпки й запитав, звертаючись до мене:

– Ви поранилися, Гендерсоне?

– Ні, я тільки добряче вдарився, – відповів я.

Тоді він заходився пояснювати:

– Я хотів, щоб ви розслабилися, сунго, бо ваші м’язи надто зсудомлені. Тому ми й бігли. Ваша свідомість пригнічена інстинктом самозахисту, через те ви вкрай перенапружені й зосереджені на собі, тож далі ми з вами…

– Далі? – перепитав я. – Що далі? Я вже все мав. Я вже беркицьнув долілиць. Чого ви ще від мене хочете, царю, заради Бога? Спочатку мені підселили мерця, потім амазонки вкинули мене в ставок і відшмагали канчуками. Ну гаразд. Так було треба, щоб пішов дощ. Я змирився навіть із цими зеленими штанцями та всякою всячиною. Якщо треба – значить, треба. Але ці мої муки – кому з них буде користь, кому?

З великим терпінням і симпатією цар Дафу заломив угору зібраний у складки краєчок свого оксамитового капелюха, який мав колір густого вина, і став пояснювати із щирим співчуттям у голосі:

– Будьте терплячі, сунго. Усе, що з вами досі відбувалося, відбувалося в наших інтересах, в інтересах племені варірі. Не думайте, що я такий невдячний. Але сьогоднішнє випробування – воно на користь вам і тільки вам.

– Я вже чув від вас це не раз. Але яким чином оця катавасія з левом може вилікувати мене від моїх тривог?

Спадисте чоло в царя, дуже схоже на чоло материне, надавало його обличчю некорисливого й зичливого виразу.

– Уся суть у благородстві поведінки, – сказав він. – Якби люди не вміли поводитися благородно, світ загинув би. Я знаю, ви покинули свій дім у Америці тому, що не знали, як вам жити. Ви засвоїли добре першу науку, яка вам трапилася, Гендерсоне-сунго, але ви повинні піти далі. Скористайтеся з моїх досліджень – ваше щастя, що я ладен надати їх у ваше розпорядження.

Я облизав руку – бо подряпав її, коли падав, – а тоді сів і замислився. Він примостився навпочіпки навпроти, обхопив руками коліна і пильно втупився в мене, намагаючись перехопити мій погляд.

– Чого ви від мене хочете? Що я повинен робити?

– Те саме, що робив я. Те саме, що робили Гміло, Суффо, мої діди й прадіди. Кожен з них поводився як лев, уявляв себе левом. Якщо ви вволите моє бажання, ви уявите себе левом і поводитиметесь як лев.

Якщо мої тілесні відчуття – це тільки сон, мені залишається надія на пробудження. Ось що я думав, поки лежав на підлозі, терплячи біль і муки. Я лежав, висловлюючись образно, на самому споді буття. Нарешті я зітхнув і почав спинатися на ноги, роблячи над собою майже надлюдське зусилля.

– Навіщо вам підводитися, сунго? – сказав цар. – Адже це добре, що ви розпростерлися ниць.

– Ну то й що, як я розпростерся ниць? Ви хочете, щоб я перетворився на плазуна?

– Ні, звичайно, адже плазуни – створіння нижчого зоологічного ряду. Я хочу, щоб ви стали навкарачки. Тобто прибрали поставу лева.

Цар Дафу й собі опустився навкарачки, і я мусив визнати, що він справді став дуже схожий на лева. Атті лежала, схрестивши лапи, і лише вряди-годи позирала на нас.

– Бачите? – сказав він.

А я йому відповів:

– Звичайно, ви вмієте це робити. Так вас виховували, і воно вам до вподоби. А я не можу. – І знову випростався долічерева.

– О Гендерсоне, шановний мій гостю! – сказав Дафу. –