Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

він таки зловить його, свого батька-лева, і тоді ми не боятимемося двох отих душогубів – Бунама та його чорно-шкіряного попихача. І вони перестануть надокучати його матері. На цю другу згадку про матір Дафу не на жарт розсердився і вперше подивився на мене гнівним поглядом. Потім відвернувся і пішов далі сходами вниз. Я подався за ним, збентежений до глибини душі. Так, так, міркував я, цей чорношкірий цар справді геній. Людина того типу, що й Паскаль, який у дванадцять років цілком самостійно відкрив тридцять другу теорему Евкліда.

Але до чого тут леви?

А до того, любий Гендерсоне, відповів я сам собі, що ви погано уявляєте справжню любов, коли думаєте, що вона самохіть обирає об’єкт прихильності. Ви просто любите – от і все. Це почуття природне, неподоланне. Дафу закохавсь у свою левицю з першого погляду – coup de foudre[26]. Я йшов за ним, збиваючи бур’яни, що промикалися крізь нижні приступки сходів, і отак розмовляючи сам із собою. Водночас я стримував дихання, бо ми вже наближалися до оселі Атті. Страх пригнітив мене ще невблаганніше, ніж того першого разу. Мов обценьками здавив він мені обличчя. Я дихав зі спазматичним хрипом, насилу проштовхуючи повітря крізь горло. Почувши нас, левиця заричала – вона була в своєму внутрішньому закутні. Дафу подивився крізь грати і сказав:

– Усе гаразд, можна входити.

– Просто зараз? А ви впевнені, що з нею все в порядку? Вона ричить так, ніби чимось стривожена. Може, я зачекаю тут, поки ви з’ясуєте, звідки вітер віє?

– Ні, ви повинні увійти зараз, – сказав цар. – Невже ви й досі не зрозуміли, що я намагаюся допомогти вам? Зробити вам послугу. Я не знаю людини, яка потребувала б цього більше, ніж ви. А небезпека для вашого життя тут мізерна. Звір зовсім ручний.

– Ручний для вас, але мене вона по-справжньому ще не знає. Я ладен піти на розумний ризик, як і будь-хто інший. Але я нічого не можу з собою вдіяти, я боюся її.

Він помовчав, і я встиг подумати, що, мабуть, я дуже впав у його очах, а ніщо не могло завдати мені більшої прикрості.

– Он воно що, – сказав він і, як мені здалося, глибоко замислився.

Пауза затяглася. Аж раптом Дафу підвів голову, подивився на мене і заговорив – як завжди, мудро й розважливо:

– Здається, коли ми говорили з вами про удари, то згадали й про те, що сміливців на світі обмаль. – Він зітхнув і роздумливо провадив, ворушачи губами, які навіть у затінку крислатого капелюха були яскраво-червоні. – Страх править людьми. Його володіння не мають меж. Від страху людина стає біла, мов лойова свічка. Страх розколює кожне око надвоє. Страх створив більше, ніж будь-яка інша сила. Страх формує людину, поступаючись у цьому лише Природі.

– То, виходить, і ви не вільні від нього, так?

Цар Дафу кивнув головою на знак цілковитої згоди.

– О, звичайно. Аж ніяк не вільний. Від страху ніхто не вільний. Страх невидимий, але чутний, як радіо. Він звучить майже на всіх частотах. І всі тремтять, усі здригаються – хто більше, а хто менше.

– А є від нього ліки, ви як гадаєте? – спитав я.

– Звичайно, є, я в цьому переконаний. А то людям довелося б відмовитися від найчудовіших переживань. Проте я не наполягатиму, щоб ви увійшли сюди разом зі мною і поводилися так, як завжди поводивсь я. Як поводився мій батько Гміло. Як поводився Суффо, батько Гміло й мій дід. Як поводилися всі мої предки. Ні. Якщо ви справді не годні перебороти себе, ми можемо, зрештою, сказати один одному «до побачення» і піти кожен своїм шляхом.

– Зачекайте хвилину, царю, не кваптеся, – сказав я.

Я був засмучений і наляканий, мені було гірко навіть подумати, що нашим близьким взаєминам настане кінець. Щось надірвалось у мене в грудях, мої очі зволожились, і я сказав, майже похлинаючися слізьми:

– Ви не відштовхнете мене так відразу, царю, правда ж, не відштовхнете? Адже ви розумієте, як мені нелегко.

Він це розумів, але знову повторив, що, можливо, мені ліпше піти звідси, бо хоч у нас і споріднені темпераменти, й він любить мене як найближчого друга, й дякує долі за те, що звела нас докупи, і глибоко вдячний мені за мої послуги племені варірі – адже я переніс Мумму, – та все ж якщо я не розділю його любові до левів, то дальше поглиблення нашої дружби неможливе. Я просто повинен розвинути в собі таку саму любов.

– Зачекайте хвилину, царю, – сказав я. – Я відчуваю, що ми з вами неймовірно близькі люди, і я ладен повірити вам у всьому.

– Дякую, сунго, – сказав цар Дафу. – Я теж відчуваю, що ми з вами дуже близькі люди. Це почуття взаємне. Але я потребую глибшої спорідненості. Я прагну, щоб мене розуміли й на словах, і без слів. Ми повинні розвинути нашу духовну схожість у процесі спілкування з левом. А то як же ми виконаємо угоду про взаємну щирість, що її ми з вами уклали?

Зворушений до глибини душі, я сказав:

– О, це жорстоко, царю, погрожувати мені втратою вашої дружби.

Ця погроза, проте, була болюча й для нього. Атож, я побачив, що він страждав, мабуть, не менше, ніж я. Мабуть. Бо хто здатний страждати так, як страждаю я?

– Не розумію, нащо ви це робите? – промовив я.

Він підвів мене до самих дверей, сказав, щоб я дивився крізь грати на Атті, левицю, і заговорив притаманним йому лагідним та довірчим голосом, який так умів переконувати:

– Всю ту радість, яка переповнює християнина в храмі святої Софії, де я був, коли навчався в Туреччині, я дістаю в спілкуванні з левом. Коли Атті вигинає хвіст, серце солодко завмирає. Ви запитуєте, що вона може для вас зробити? Дуже багато. По-перше, її не уникнеш. Поспілкуйтеся трохи з нею, і ви переконаєтеся, що її справді не уникнеш. А вам це дуже потрібно, бо ви схильний уникати неминучого. І вам це не раз вдавалося – бодай на короткий час. Але вона вас змінить. Вона очистить ваше сумління. Вона відполірує його. Вона