Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

яке вбрання. Риси в них були широкі, але не грубі, ніздрі – тонкі й акуратно окреслені, очі – лагідні. Жінки були розмальовані, розцяцьковані й напахчені мускусом, що запахом нагадував оливкову олію. Деякі носили намисто, – дутики скидалися на порожні шкаралупи золотих горіхів, – і воно двічі-тричі обмотувалося навколо стану й звисало аж до колін. Інші прикрасили себе коралами й перами, а танцівниці – барвистими шарфами, що маяли навколо їхніх пліч, коли вони бігли на ніби виточених довгих ногах через дворик, а примітивна віолончель скреготіла й скреготіла під смичками, що його совав туди-сюди старий музика – циги, циги, циги!

– Але я маю вам щось повідомити.

– Авжеж, я так і подумав, Гендерсоне-сунго. Одначе спершу ми подивимося танці. Це Муні, гляньте, яке вона чудо!

Інструмент схлипував, стогнав і каркав під дикунським смичком старого музики. Входячи в ритм, Муні двічі, тричі гойднулася, підняла зігнуту в коліні ногу, потім повільно опустила маленьку ступню до землі й, здавалося, почала там щось шукати. А тоді заплющила очі й стала трястися, водночас намацуючи землю то однією ніжкою, то другою. Тонкі, ковані золоті намистини, схожі на порожні шкаралупки волоських горіхів, шаруділи і дзеленчали в неї на тілі. Муні взяла в царя люльку й висипала жаринки собі на стегно, притиснуши їх до тіла долонею; і в той час, як вона припалювала собі шкіру, її очі, скаламучені від болю, не відривалися від його очей.

Цар прошепотів мені:

– Це гарна дівчина – дуже гарна дівчина.

– Вона без тями від вас, – сказав я.

Танці тривали під каркання двострунного інструмента.

– Величносте, я мушу з вами поговорити…

Торочки з людських зубів зацокотіли, коли він повернув до мене голову в м’якому крислатому капелюсі. В затінку капелюха його обличчя здавалося жвавішим, ніж будь-коли, а надто кирпатий ніс і товсті, наче припухлі, губи.

– Величносте…

– О, ви страшенно наполегливі. Гаразд. Якщо це справді так нагально, то ходімо кудись, де ми зможемо поговорити.

Він підвівся, і це спричинило серед жінок справжній переполох. Вони почали стрибати й бігати по всьому дворику, щось викрикуючи та дзеленькаючи прикрасами; одні плакали з горя, що цар іде від них, другі стали кричати різкими голосочками на мене за те, що я забираю від них Дафу, треті вигукували: «Здуду леба!» «Леба» – я вже запам’ятав це слово – мовою варірі означало «лев». Жінки остерігали Дафу проти Атті, вони дорікали йому, що він кидає їх заради левиці. Цар засміявся і широким жестом руки спробував угамувати їх. Вигляд у нього був дуже приязний, і він, мабуть, казав, що любить їх усіх. Я чекав, стоячи збоку, – величезний чолов’яка зі стурбованим обличчям, на якому ще збереглися синці від канчуків.

Жінки вгадали правильно, бо Дафу повів мене не до внутрішніх покоїв, а в підземелля, в оселю Атті. Коли я збагнув, куди він мене веде, я сказав:

– Стривайте, стривайте! Поговорімо про те, заради чого я прийшов. Це забере одну хвилину, не більше.

– Я перепрошую, Гендерсоне-сунго, але ми повинні провідати Атті. Я вислухаю вас там, у підземеллі.

– Даруйте мені, царю, але я мушу сказати, що ви страшенно впертий. Вам загрожує велика небезпека, хоча, можливо, ви про це й знаєте. Та ще й яка небезпека, чорти б їх узяли!

– Ет, пішли вони к бісу! – сказав він. – Їхні наміри мені відомі.

– Вони прийшли, показали мені висушену жіночу голову й заявили, що це була Атті в її людському втіленні.

Цар зупинився. Тату щойно відчинила нам двері й стояла, чекаючи, в коридорі з важким прогоничем у руках.

– Вони нас залякують – так вони роблять завжди. А ми їм не піддамося. Чоловіче, в житті не завжди все складається так, як би нам хотілося. Отже, вони на вас тиснуть? Це тому, що я показав свою прихильність до вас.

Дафу обняв мене за плечі. Доторк його, руки був для мене такий несподіваний, що я мало не впав на порозі, від якого починалися сходи.

– Послухайте-но, – сказав я. – Я ладен зробити майже все, що ви мені скажете. Життя ніколи не шкодувало для мене сюрпризів, але я не знав страху, царю. Я солдат. І всі мої предки були солдатами. Вони захищали селян і ходили в хрестові походи воювати проти магометан. У мене був один пращур по материнській лінії – і генерал Сполучених Штатів Грант не мислив без його участі жодної битви. Він звичайно запитував: «Біллі Уотерс тут?» – «Тут, генерале». – «От і гаразд. Починайте бій». Хай я здохну, якщо в мені не тече кров воїна. Але, величносте, ви мене доконаєте цією історією з левом. А як бути з вашою матір’ю?

– К бісу з моєю матір’ю, сунго, – сказав Дафу. – Чи ви думаєте, що світ – яйце, і ми народилися лише для того, щоб на ньому сидіти? Природні явища – ось що має привертати нашу увагу передовсім. Я розповідаю вам про велике відкриття, а ви мені у відповідь посилаєтеся на матерів. Я знаю, її вони теж залякують. Адже моя мати пережила батька Гміло вже на півдесятка років. Проходьте за мною в двері й дайте Тату зачинити їх. Проходьте, проходьте!

Та я наче прикипів до місця.

– Проходьте, я сказав! – гримнув Дафу, і я переступив через поріг.

Я побачив, як Тату прилаштовує на місце важкий дерев’яний прогонич. Він упав, двері з грюкотом зачинилися, і ми опинились у темряві. Цар бігцем кинувся сходами вниз.

Я наздогнав його там, де крізь заґратований отвір у стелі соталося згори світло – водянисте, жовтаве, під колір каменю.

Він сказав:

– Чому ви так грізно на мене глипаєте? У вас лютий вираз.

– Царю, вираз мого обличчя відбиває мої почуття, – відповів я. – Я вже вам казав, що я медіум. І я передчуваю біду.

– Не дивно, бо справді пахне бідою. Але я зловлю Гміло, і всяка небезпека розвіється. Тоді ніхто вже не посміє заперечувати мені чи виступити проти мене. Мої розвідники щодня вистежують Гміло. Про нього вже надійшли відомості, якщо хочете знати. Запевняю вас, що зловлю його дуже скоро.

Я відповів схвильованим голосом, що вірю,