Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

пальцями, подавши знак помічникові, і чорно-шкіряний людино-кажан дістав з-під свого дрантивого плаща якусь річ, що здалася мені спочатку поморщеним синім баклажаном. Тримаючи за черешок, він підніс його мені до обличчя. І я побачив, що у мене втупилися мертві очі, побачив разок білих зубів у бездиханному роті. Погляд, який струменів з тих очей, був байдужий і невідворотний. Він дивився на мене з потойбічного світу. Одна ніздря моторошної іграшки була приплюснута, друга – широко розкрита, і, здавалося, чорне й висхле личко тієї дитячої чи карликової муміфікованої голівки, яку зловісний людино-кажан тримав за шию, гавкало на мене безгучним гавкотом. Моє дихання стало гаряче, мов гірчиця, і той самий внутрішній голос, який я чув, коли вантажив на плечі мерця, спробував заговорити, але не зміг піднятися вище пошепту. На мою думку, деякі люди носять у собі більше смерті, ніж решта. Очевидно, я заряджений смертю по самі вінця. В усякому разі я починаю запитувати себе (власне, це не запитання, а крик розпачу), чому біля мене завжди опиняються такі речі – чому? Чому я не можу позбутися такого сусідства бодай на короткий час? Чому, чому?

– Що це за штукенція? – запитав я.

То була голова однієї з лево-жінок – чаклунки й відьми. Вона виходила в чагарі й там зустрічалася з левами. Вона труїла ї зачаровувала людей. Бунамів помічник зловив її на гарячому, її піддали тортурам і задушили. Але вона повернулася. Ці троє не мали найменших сумнівів і так мені й заявили, що вона і є тією самою левицею, яку полонив Дафу і яку звуть Атті. Це з’ясовано з цілковитою точністю.

– Ame de lion, – сказав Хорко. – En bas[25].

– Не розумію, звідки у вас така впевненість, – сказав я.

Я не міг відвести очей від зморщеної голівки з її незворушним застиглим поглядом. Вона промовляла до мене, як промовляло оте створіння в баньюльському акваріумі, коли я посадив Лілі на поїзд. І я подумав, як подумав тоді в огорненому присмерком вологому кам’яному приміщенні: «Ось воно! Настав мій кінець!»

18

Цього вечора Ромілаю молився палкіше, ніж будь-коли. Губи в нього випнулися далеко вперед, м’язи перекочувалися під шкірою, а голос зі стогоном вихоплювався з самого дна душі.

– Правильно, Ромілаю, – сказав я. – Молися. Вилий свій біль. Молися від усього серця. Розкажи Богові, як ти сумуєш. Я тебе розумію. Молися, хлопче, молися!

Мені здалося, що він вкладає в це діло не досить почуття, і я його страшенно здивував, вибравшись із ліжка і ставши у своїх зелених штанцях поруч із ним навколішки, щоб приєднатися до нього в молитві. Коли хочете знати, то за останні роки я звертався до Бога аж ніяк не вперше. Ромілаю подивився з-під своєї кучерявої чуприни, що нависала над низьким лобом, потім зітхнув і здригнувся, чи то від задоволення, що я маю в душі трохи віри, чи то від жаху, який опанував його, коли він несподівано почув мій голос у своєму звуковому тракті, чи то його вразив мій чудернацький вигляд – цього я, звичайно, не знав. А мене понесло! Засушена людська голівка й видовище бідолашної цариці Ясри зачепили мене в найглибших моїх почуттях. І я молився й молився.

– О Ти, Царю Буття, – казав я. – О Царю Буття, завдяки якому зникло небуття! Допоможи мені здійснити Твою волю. Очисти мене від моїх безглуздих гріхів. Визволи мене з тенет, у яких я заплутався. Отче Небесний, наділи даром розмови моє заніміле серце і вбережи мене від потойбічних прояв. О Ти, Хто забрав мене від свиней, не допусти, щоб мене вбили через левів. І прости мої злочинства й дурість, і дозволь мені повернутися до Лілі та дітей.

Потім я замовк і, важко навалившись на свої коліна та стуливши долоні, молився далі, і тягар мого масивного тіла гнув і гнув мене до широких дощок на підлозі.

Я був глибоко приголомшений – як ви, мабуть, і розумієте, – бо тепер з усією очевидністю усвідомив, що потрапив у пастку, опинившись між царем і клікою Бунама. Цар заповзявся здійснити наді мною своєрідний експеримент. Він вірив, що змінитися для людини ніколи не пізно, байдуже наскільки вона вже сформована. І для прикладу взяв мене й був сповнений рішучості домогтися, щоб я набув від його лева левиних якостей.

Коли вранці наступного дня після відвідин Ясри, Бунама та Хорко я попросив зустрічі з царем, мене провели в його приватний дворик. Там був садочок, влаштований за певною схемою. В кожному з чотирьох кутків росло карликове помаранчеве дерево. По стіні палацу в’юнилася квітуча лоза, схожа на бугенвілію, і саме біля тієї стіни сидів під розгорнутою парасолею цар. На ньому був його крислатий оксамитовий капелюх, оздоблений людськими зубами, і сидів він у м’якому кріслі, оточений царськими дружинами, які безперервно втирали йому обличчя клаптями кольорового шовку. Вони припалювали йому люльку й підносили трунки, стежачи, Щоб він, коли робив ковток, був затулений гаптованим запиналом. Біля однієї з карликових помаранч старий дід грав на струнному інструменті. Дуже довгий, лише трохи коротший за контрабас і внизу заокруглений, інструмент стояв на грубому кілку. Грали на ньому смичком з кінської волосіні, й він видавав низькі, скреготливі звуки. Старий музика був кощавий, мов кістяк, і з випнутими коліньми; довгаста голова з лискучим обличчям була густо змережана зморшками. Кілька білих, схожих на павутину волосинок у нього над карком маяли на легкому вітерці.

– Вітаю вас, Гендерсоне-сунго, добре, що ви прийшли. Ми будемо розважатися.

– Я хочу поговорити з вами, величносте, – сказав я, знову й знову втираючи обличчя.

– Ми, звичайно, поговоримо, але зараз у нас будуть танці.

– Мені треба вам дещо сказати, величносте.

– Скажете, скажете, проте спершу танці. Мої дами хочуть повеселитися.

«Його дами!» – подумав я, і окинув поглядом компанію голих жінок. Бо відтоді, як Дафу сказав мені, що його задушать, коли він перестане їх удовольняти, я почав ставитися до них майже вороже. Проте деякі мали розкішний вигляд – високі, наділені дивовижною елегантністю жираф, з обличчями, що були прикрашені витонченими візерунками рубців. Голі клуби та перса личили їм куди більше, аніж личило б хай там