Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Я зойкнула, помічаючи невеличку тріщину на склі, а потім злякано перевела погляд на дракона. Чого це він?

—Гаразд. —швидко погодився, відкладаючи скло на стіл та прямуючи до невеличкої шафи. Не минуло й хвилини, як в моїх руках опинилось два браслети та синій камінець на ланцюжку.

—Щось сталось? —завбачливо поцікавилась, плюхаючись на ліжко. Зараз я більше нагадувала дитину, котра радіє черговим цяцькам, а він — найсуворіший батько у світі, для якого кожен мій неправильний вдих стане фатальною помилкою.

—Сталось. —крізь зціплені зуби відповів, але договорити не встиг.

—Ваша Високість! —у двері почали гатити, немов когось вбивали за ними, чи що.

—Так! —роздратовано кинув Люцій, потираючи перенісся.

—Я допоможу вам одягнутись. Ваш дядько вже чекає!

—Його ще бракувало. —пробурмотів собі під ніс, доки я, мов злякане зайченя, знаходила собі найнепомітніше місце. Все ж зупинилась на ліжку, відмічаючи про себе, що тут мене сто відсотків ніхто не побачить! От прямо ніхто!!! Місце найнепомітніше... дурепа.

—Накрий стіл на двох. —з легкою посмішкою мовив, дивлячись на мене.

—Що? —прошипіла, починаючи злитись. Ну серйозно! Який це раз я в нього, і ще жодного не була в одязі. Мав би совість та одяг мені дав, лицар блін.

—На двох? —пролунало за дверима, а потім квапливе: —Так! Я... зараз. Зараз, Ваша Високість.

Коли пролунали швидкі віддалені кроки, я зітхнула.

—Не знав, що ти так швидко вимагатимеш гардероб. —з легкою посмішкою зауважив Густав, підходячи до ліжка.

—Це необхідність, Густав, а не забаганка! —почала пояснювати, зручніше вмощуючись на подушках, усе ще закутана у простирадло. —І гардероб мені не потрібен. Дай хоч щось, у чому повернутись не соромно.

—Моя сорочка тобі дуже личить. —на повному серйозі мовив та ліг поруч, підпираючи голову рукою.

—Густав! Ти геть здурів? Що я дівчатам скажу?

—До речі, на рахунок дівчат... їх би покарати.

—Що? —пропищала, дивлячись на нього, мов на надокучливу муху, котра вже третю добу дзижчить. —Чому це?

—З такими жити страшно, тому і покарати. —я видихнула, помітивши легку посмішку на його устах.

—Де вони зараз? —у двері так невчасно постукали, але все ж Густав відповів.

—Сплять, напевно. На заняття збираються або ще щось. Ти, до речі, теж зараз їси і вчитись. —чмокнувши мене в плече, підійшов до дверей та доторкнувся до них. Ті відразу ж прочинились і до кімнати зайшло дві служниці з тацями в руках. Що ж, тепер залишилось сподіватись, що вони мене не побачать.

Не знаю, побачили чи майстерно тримали обличчя, але виходили без криків, вересків та зневажливих поглядів. Ну, вже добре. Або... як я раніше про це не подумала?

—Це не так! —відразу ж заперечив чоловік, підкидаючи яблуко в повітря та відкушуючи шматок. —Я не так вже й часто розважаюсь з дівчатами. Той випадок, що ти бачила, став виключенням.

Він що, думки мої читає й досі? А як же браслет і...?

—Я не читаю думки, дракони їх чують. Ті, у кого є друга іпостась, чують усе і всіх. Лютик, наприклад, не почує твої думки тоді, коли ти будеш в браслеті. У нього немає іпостасі.

—Ага, так я тобі й повірила. —сповзаючи з ліжка та біжучи до столу, я встигла вісім разів облизатись. Апетитні запахи пробуджували дикий голод! —Так що ти злий таки був?

Я із насолодою завернула червоний джем у млинець та відправила до рота, мружачись, мов кішка на сонці.

—Серед твоїх подруг є зрадниця. —як сніг на голову, от прямо так відразу взяв, і сказав! Безпідставно! Хто??? Мої дівчатка? Зрадниці? Дурень ти!

Важко ковтнувши млинець, що став мені поперек горла, я вже приготувалась сказати йому усе, що думаю.

 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно