Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

поводяться, таких збитків і насамперед кривд завдають нам, що ми не тільки своїм майном, але й собою невільні розпоряджатися.

Хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини — все, що тільки комусь з панів урядників сподобається, силою відбирають, а нас самих невинних, обдирають, б’ють, мордують, до в’язниць кидають, за наші маєтності вбивають, так що багато кого з нашого товариства поранено і знівечено.

Найліпші бджоляні десятини і поголівщину, хоч ми і у володіннях й. к. м. (його королівської милості. — П. К.) живемо, так само як і з міщан збирають»[602].

Маємо тут певну драматизацію. Але справді, у період «золотого спокою» прислані королівські урядники й державці утискували козаків, намагалися заволодіти їхньою власністю.

Також у цьому наказі йшлося про утиски з боку старшини козаків-реєстровців:

«Їх м. пп. (милості пани. — П. К.) полковники також не додержують обіцянок і присяги в поводженні з нами. Замість того, щоб у такій біді захищати нас від їх м. (милостей. — П. К.) наших пп. (панів. — П. К.) урядовців, допомагають їм разом з пп. (панами. — П. К.) жовнірами і драгунами, яких при собі мають, ще більше знущаються з нас. І що тільки комусь з них у нас сподобається — чи кінь добрий, чи зброя, чи що інше, ми віддаємо за півціни, ніби сторгувавшись, а якби не дали, то подумай, козаче-небораче, про себе.

Вола або ялівку в окремому місці від жовнірської челяді не замикай, сіно в скиртах і збіжжя в полях, на нивах жате, як своє власне, силоміць беруть.

Ми прийшли на Запоріжжя, на звичну заставу, але й тут пп. (пани. — П. К.) полковники не дають нам спокійно жити. Убогий козак, не маючи змоги в морських походах бувати, мусить своєю працею годуватися — то на звіра полює, то рибу ловить. А втім з кожного козака, хто на лисиць полює, хоча б їх було п’ятсот, по лисиці беруть. А не піймав лисиці, тоді самопали у козака замість лисиць забирають. Хто ловить рибу, мусить і для пана полковника наловити. Якщо немає коня, щоб їх привезти, тоді водою, підводою, на плечах своїх доставляють»[603].

Універсал Богдана Хмельницького про підтвердження прав Максаківського Спасо-Преображенського монастиря

Як бачимо, в документі йшлося саме про забезпечення матеріальних прав козаків, їхні вольності. А вільність, свобода в той час розумілися переважно як право вільно розпоряджатися своїм майном. Державці, урядники і навіть козацькі старшини порушували це право. Це викликало протести, обурення.

Із наказу можна зрозуміти, що мова йшла про забезпечення прав не всіх козаків, а козаків реєстрових. Щоправда, в документі пропонувалося вдвічі збільшити реєстр:

«А ще була воля й. к. м. п. н. м. (його королівської милості пана нашого милостивого. — П. К.), коли з ласки своєї він, наказавши нам іти на море, для чого ми були човни приготували і гроші взяли, наказав нам приписати до нашого Війська Запорізького ще 6000 козаків, щоб було нас усього по 12 000 і тепер ми просимо залишитися у числі 12 000...»[604]

Збільшення реєстру, зрозуміло, вело до того, що чимало нереєстрових козаків тепер могли отримати відносно широкі права реєстровців. Тому ця вимога була в інтересах козацького загалу.

У кінці наказу все ж говориться про релігійні вимоги — але одним (!) реченням. Ось як це звучить: «Щодо нашого духовенства давньої грецької віри, то дуже просимо його не чіпати і ті святі церкви, які у Любліні, Красному Ставу, Сокалі та інших містах силою були унією поневолені, при давніх вольностях залишити»[605]. Ця вимога виглядає скромно, гублячись на фоні вимог щодо козацьких вольностей. Права духовенства «давньої грецької віри» гетьмана й старшину особливо не цікавили.

Якщо виходити з цього наказу, можна констатувати, що Хмельницький відстоював вузькостанові інтереси реєстрового козацтва. Говорити, що він переймався проблемами селян, українських соціальних низів — це видавати бажане за дійсне. А тим більше не варто говорити про відстоювання ним якихось українських «національних інтересів».

Вести мову про його «визвольну програму» теж немає сенсу. Діяв Хмельницький переважно в залежності від ситуації. З часом його вимоги були розширені, змінилися в них і деякі акценти. Але про це пізніше.

Та справа не лише у вузькостановості Хмельницького. Він, схоже, вів подвійну гру. Уже влітку 1648 р., вважав Омелян Пріцак, між козацьким гетьманом та султаном були встановлені васально-сюзеренні зв’язки[606].

Омелян Пріцак

Вступаючи в певні перемовини з владою Речі Посполитої, Хмельницький хотів приспати її пильність. Він репрезентував себе як борця за вольності козацькі, не претендуючи на руйнацію механізму цієї держави. Своїм зверненням до королівської влади Хмельницький також промацував ґрунт, хотів знати, яка з її боку буде реакція.

Перемоги 1648 р. у битві під Жовтими Водами та Корсунем запалили повстання проти адміністрації й шляхти Речі Посполитої в Україні. У Літописі Самовидця про це піднесення сказано таким чином: «И так народ посполитій на Україні, послишавш о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почався купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто и нігди козацтва не знал»[607].

Було зрозуміло, що ні одна, ні друга сторони не поступляться. Для шляхти перемоги козаків і татар стали не лише ударом по їхній державі, але й уразили їхній гонор. Як же так — «гриці» перемогли «уродзоних». Треба було взяти реванш! Натомість Хмельницький, який отримав блискучі перемоги і за спиною в якого стояли татари (реально — Османська імперія), теж не збирався відступати. Війна мала вибухнути з новою силою. То лише було питанням часу.

Владислав-Домінік-Заславський

Микола Остророг

Уже з кінця серпня на Волині в районі Чолганського Каменя (нині місто Теофіполь, районний центр Хмельницької області) почали зосереджуватися шляхетські війська, командування якими доручили трьом реґіментарям — князю Владиславу-Домініку Заславському, Миколі Остророгу й Олександру Конєцпольському. Відсутність єдиного головнокомандуючого аж