Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

У кінці квітня козацькі й татарські війська почали рухатися з Січі на волость. Тодішній коронний гетьман Микола Потоцький (Ведмежа Лапа) назустріч їм вислав чотири полки реєстровців униз по Дніпру на човнах. Два інші полки реєстровців були приєднанні до кварцяного, тобто королівського, загону. Керівництво цим з’єднанням здійснював син коронного гетьмана, Стефан Потоцький. Самі ж гетьмани, коронний, а також польний Мартин Калиновський, знаходилися між Корсунем і Черкасами, очікуючи підходу допоміжних сил. Відбулося розпорошення шляхетських військ, що зрештою виявилося вигідним для Хмельницького. Також гетьмани допустили серйозну помилку, виславши проти Богдана переважно реєстрових козаків. Останні виявляли невдоволення своїм становищем. Тому могли перейти на бік повсталих. Що й сталося.

29 квітня загін під командуванням Потоцького-молодшого підійшов до верхів’я річки Жовті Води й став табором, сподіваючись затримати повстанців до приходу основних шляхетських сил. Козаки почали штурм табору, але успіху не мали. Стефан Потоцький і підпорядкований йому Яків Шемберк, що керував реєстровцями, мали в своєму розпорядженні порівняно кращу зброю, зокрема гармати, які давали можливість ефективно оборонятися.

Тим часом Хмельницький зумів перетягнути на свій бік реєстровців, які плили на допомогу Потоцькому-молодшому. Тут, як бачимо, виявився талант Хмельницького-агітатора. 12 травня реєстровці та повстанці-запорожці демонстративно пройшли повз шляхетський табір, що не могло не справити сильного враження на обложених, серед яких теж було чимало реєстрових козаків. Останні почали втікати до повсталих. Почалася деморалізація в шляхетському стані. Розуміючи небезпечність ситуації, Потоцький-молодший і Шемберк погодилися капітулювати. Вони вступили в переговори з Хмельницьким. Спробували домовитися на тих умовах, що їх випустять, але при цьому вони лишать козакам гармати. Проте переговори були зірвані. Наскільки можна судити, сталося це з вини козацької й татарської сторін. Останні розуміли, що перевага на їхньому боці — лишається лише дотиснути противника. Опинившись у безвихідній ситуації, Потоцький-молодший і Шемберк спробували прорватися. Та в ніч на 16 травня козаки й татари оточили в урочищі Княжі Байраки у верхів’ях річки Дніпрова Кам’янка залишки шляхетських військ, де вони були повністю розгромлені. У цій битві поряд із багатьма вояками загинув і Стефан Потоцький. Багатьох воїнів узяли в полон. Серед них виявився реєстровий козак Іван Виговський, якого забрав до себе Хмельницький і зробив писарем Війська Запорізького, практично другою особою в гетьманській адміністрації. Багато полонених опинилося в руках татар, які потім їх продали[597].

Ю. Саницький. «Битва під Жовтими Водами»

Битва під Жовтими Водами, здавалося, важила не так вже й багато. Козаками й татарами був розгромлений відносно невеликий загін шляхетських військ. Але успіхом був не лише цей розгром. Не менше значення мало те, що ряди повстанців поповнили реєстровці, які мали чималий бойовий досвід. Необхідно було далі розвивати успіх — що Хмельницький і зробив. Разом із Тугай-беєм він зі своїм військом форсованим маршем рушив до ставки коронного й польного гетьманів, яка знаходилася поблизу Корсуня. 25 травня у тил коронних військ зайшли козацький полковник Максим Кривоніс зі своїм загоном і татари Тугай-бея. Далі повторилася подібна ситуація, що і в битві під Жовтими Водами.

Битва під Корсунем стала серйозною перемогою Хмельницького. Вона викликала величезний резонанс. Найбільш боєздатні частини Речі Посполитої були розгромлені вщент, гетьмани опинилися в татарському полоні. До речі, те, що гетьманів у полон забрав Тугай-бей, багато що говорить. Не Хмельницький, а він був справжнім господарем «повсталого люду».

Гетьмани вирішили покинути табір і прориватися з оточення. Козаки й татари пропустили шляхетське військо, яке йшло в бойовому порядку, і неспішно рушили за ним. На цьому шляху Кривоніс у балці Горіхова Діброва влаштував пастку, перекопавши дорогу. Дійшовши до цього місця, шляхтичі зупинилися. Вони потрапили в оточення. Облаштовувати табір часу не було. У цей момент на них посунули козаки й татари. Почалася жорстока битва, яку шляхтичі безславно програли. Чимало жовнірів полягли на полі бою, багато потрапило в полон. Серед останніх були й гетьмани — Микола Потоцький та Мартин Калиновський[598].

Ситуацію ускладнювала (і суттєво!) ще й кончина короля Владислава, який раптово помер 20 травня. Безперечно, смерть глави держави у такий час вела до дезорганізації суспільно-політичного життя. Тепер Хмельницький міг відчувати себе впевнено. Зі своїм військом він підійшов до Білої Церкви. Це був ніби «край козацької землі». Далі на захід йшли «землі шляхетські». І саме Біла Церква могла бути плацдармом для подальшого наступу.

Мацей Лубенський

Тим часом в умовах безвладдя наростала козацька «ребелія». Практично стихійно виникали повстанські загони, які громили шляхетські маєтки, євреїв, чинили напади на села й міста, навіть на православні храми й монастирі. Хмельницький не міг стримати цю народну стихію. Хоча й намагався. Принаймні чимало його документів свідчать, що він хотів карати свавільних, охороняти від грабунків церковну власність, міщан і навіть шляхтичів[599]. Але чи в умовах повстання ці наміри можна було реалізувати?

Під час безкоролів’я верховна влада в Речі Посполитій переходила до римо-католицького гнєздинського архієпископа. У 1648 р. ним був Мацей Лубенський (1572–1652)[600]. Однак реально вона опинилася в руках тодішнього канцлера Єжи Оссолінського (1595–1650)[601]. Останній, розуміючи, що Річ Посполита є беззахисною перед повсталими козаками, готовий був іти на компроміс.

Єжи Оссолінський

Хмельницький ніби теж виявляв такі наміри. 2 червня 1648 р. під Білою Церквою гетьман вислав послів від Запорозького Війська до короля Владислава, давши їм відповідний наказ-інструкцію в письмовій формі. Ймовірно, Богдан ще не знав про смерть короля. Цей документ цікавий у багатьох відношеннях.

У наказі Хмельницький майже не торкається якихось ідейних питань. У ньому переважно йдеться про забезпечення матеріальних прав козацтва. На початку говориться, що козаки зазнають різноманітних утисків від державців і урядовців:

«Насамперед, — читаємо в цьому документі, — скаржаться на їх м. пп. (милостивих панів. — П. К.) державців і українних урядовців, які, маючи над нами владу, не так з нами, як годилося б з людьми рицарськими і слугами й. к. м. (його королівської милості. — П. К.), а ще гірше, ніж зі своїми невільниками,