Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

— Там страшно, в Радянському Союзі, — сказав Петер.

— Брехня! — раптом осмілів Юрко. — Коли там мама, так мені вже не страшно. А ці офіцери — хіба вони страшні? Мені тут страшно.

І вони поїхали, одразу поїхали веселі і щасливі, бо про них справа вже тяглася більше року — лише вони про це не знали, і тільки зараз, нарешті, їх вирвали з пазурів «добрих» англо-американських вихователів.

А Ліда і Ясик стояли розгублені, пригнічені.

От уже й шум машин завмер... А вони все ще стояли мовчазні, ніби скам'янілі.

— Так ви з Радянського Союзу — Ліда, Ясик? — раптом почули вони голос, якого боялися найдужче в світі.

Над ними стояв сам директор сирітського дому.

— В карцер! — гримнув він раптом. — Там вони забудуть ці казки. На хліб і воду.

Але ні, вони не забули, — вони тепер вже твердо знали, звідкіля вони.

З карцера вони вийшли через три дні.

— Ми теж з Радянського Союзу. Ми теж поїдемо. Я і Ясик, — сказала вперто Ліда ровесницям-дівчатам.

— А я? — спитала маленька Ірма.

— Ти ж німка. Ти у себе дома, — сказав хтось із старших дівчат. — А вони ні. А може, й ми не німці, тільки не знаємо.

Ірма сумно опустила голівку.

— А пам'ятаєш, — нагадала Ліда Ясику, — Грегора і Юріса теж колись викликали, давно-давно вже, ще зимою, а от забрали тільки зараз. Може, ті троє ще приїдуть і таки заберуть нас. Вони не повірили ні фрау Фогель, ні містеру Годлею. Вони не забудуть про нас. Вони ще приїдуть.

І ця мрія, ця впевненість додавала сили цим маленьким, забитим, заляканим істотам.

Звичайно, ті троє не забули. Полковник Навроцький, капітан Олександр Васильович і лейтенант-перекладач, якого звали просто Вася, бо він був зовсім молодий, були твердо переконані: так, це і є ті самі Ясик Климкович і радянська дівчинка Ліда, прізвище якої поки що невідоме. Але це радянські діти. Їх треба лише вирвати з-за цих грат.

— І хто виховує їх! — обурювався Олександр Васильович. — Запеклий фашист Хопперт, зрадниця Фогель, помісь німецької фашистки і української націоналістки — адже її чоловік український націоналіст. Така покруч! Ця жахлива американка і зовсім діккенсівський містер Годлей. Як довести перед усім світом, що ці злочинці не мають права приторкатися до дітей, а не те що вершити їхню долю. Треба негайно зв'язатися з вищою владою англо-американської зони.

Валентина Дмитрівна була в курсі всіх справ. Вона тільки не могла зрозуміти, як так — злочинців виявлено, дітей знайдено — як же не закінчити цю справу? Так само не міг примиритися ні з яким зволіканням молодий, гарячий Вася.

— Треба швидше туди знову поїхати, в це зміїне кубло. Ви ж уявіть, що вони можуть зробити з цими дітьми, з нашими дітьми. О, я певен, що не тільки в Ліди і Ясика, — у половини з них зовсім інша національність, ніж значиться в списках. І у доброї половини є батьки, які розшукують їх, чекають їх, страждають.

Ні, ніхто про них не забував. Не забували про цих дітей ні в Москві, ні в Києві, ні в Мінську. Радянські жінки друкували в газетах і передавали по радіо листи до англійських і американських жінок-матерів: «Поможіть повернути наших дітей». І Ліна Павлівна, і Галина Олексіївна писали Каті: «Скажи обережно Олі Климкович — здається, Ясика знайшли, але ще не вирвали звідти. З ним якась наша дівчинка Ліда, але її прізвище встановити важко. Цією справою відає особисто полковник Навроцький. Хай негайно Оля напише посвідки, завірить і надішле йому, зразки посилаємо».

Здається, у полковника Навроцького були вже всі потрібні докази з приводу Ясика.

— Сьогодні ми напевне привеземо його, — сказав Олександр Васильович схвильованій Валентині Дмитрівні, яка знову проводжала їх, тримаючи на руках кругленьку веселу Валюшку.

— Прямо до нас. Прямо до нас, — наказувала вона чоловікові, — я приготую обід, спечу пиріг. Дитинка моя ріднесенька, скільки вже без батька і без матері у цих недолюдків. Може, і дівчинку вам пощастить вирвати. Васю, — звернулася вона до хлопця, — та ти б викрав її, чи що, разом з Грицьком, — вона показала на шофера.

— Оці мені жінки, — похитав головою полковник. — Ну що ти кажеш, Валентино?

Вони поїхали, а Валентина Дмитрівна заходилася по господарству. Справді, треба все приготувати як слід. Удень з Валюшкою вона пішла до крамниці, купила гарний хлоп'ячий костюмчик, білизну, іграшки. «Яке щастя матері, нарешті», — думала вона. На вечір все було готово. Обід, пиріг з літерою «Я», квіти, костюм, великий м'яч. Такий самий, як у Валюшки, конячка з пушистим хвостом і гривою. Який хлопчик не любить конячки?

Чекати вже не було сил. Подзвонила знайомій — дружині Олександра Васильовича.

— Приходьте, разом чекатимемо! Пообідаємо всі у нас. Адже свято! Ще одну рідну дитину витягли.

Сиділи, перекидаючись словами. Вже й Валюшку поклали спати. Ой, нарешті гудок машини. Валентина Дмитрівна з приятелькою вибігли на ганок.

З машини вийшли полковник, Олександр Васильович і Вася. Більше нікого.

—