Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

А де ж хлопчик? — спитала перелякано Валентина Дмитрівна. Полковник суворо мовчав, покусуючи сивий ус.

— Нема, — вимовив нарешті Олександр Васильович. — Кудись відправили. І хлопчика, і дівчинку. Мерзотники! Що ж тепер робити?

Сиділи мовчки. Ніхто не приторкнувся до обіду.

— Ходімо зв'яжемося з Москвою, — сказав полковник. — Работор-гівці кляті! А в списках і прізвищ нема. Самі номери.

Вони пішли до службового кабінету полковника. Дружина Олександра Васильовича — до себе, Валентина Дмитрівна — до Валюшки.

На столі стояв непочатий святковий пиріг з літерою «Я», квіти, а на маленькому столику лежали штанці, сорочечка, черевички, великий м'яч, і дивилася на все намальованими очима велика гарна іграшкова конячка з пушистим хвостом і гривою.

* * *

Коло Неаполя є вулкан Везувій. Про Неаполь і про вулкан колись вчили діти всього світу в школах у 3-х і 4-х класах, залежно від того, яка школа.

До Неаполя приїздили туристи з усієї Європи і підіймалися на Везувій. Сміливіші навіть заглядали у кратер.

Тепер знову в Неаполі збиралася велика кількість людей з багатьох країн Європи. Але це були не туристи, і вони приїздили не з цікавості, не знічев'я. Їх звозили з усіх закутків, де містилися табори, таємничі табори «американської зони», і між ними було багато дітей, яких звозили теж у зачинених наглухо вагонах з усіх таємничих англо-американських притулків.

І дорослі, і діти конали в нестерпних муках, хворіли, умирали, і ніхто з них не знав, що їх щодня рахують, ними гендлюють. Коли сотнями і тисячами дорослих виводили з табору, решта не знала, куди їх ще ведуть, куди везуть. А що могли знати діти, коли, підраховуючи десятками, їх гнали по трапу на велетенський пароплав і, не даючи оглядатися, штовхали до трюму?

У дітей тих не було ні імен, ні прізвищ.

Самі номери.

У далекому морі

В першій каюті праворуч живуть два лейтенанти: Євген Володимирович Кондратенко і Віктор Олександрович Таращанський. Коли вони наодинці — просто Женя і Вітя. Коли вони наодинці, це взагалі ще зовсім хлопці, аж ніяк не схожі на офіцерів.

Вони люблять інколи навіть поборотися, звичайно, щоб ніхто не побачив з команди! Команда, правда, їх дуже любить, і коли б побачила — не виказала б.

Корабельна служба серйозна і складна. Ну, що ж, з Віті поки що не вийшов архітектор, він дуже полюбив море і корабельну службу, а про Женю і казати нема чого — він природжений «морський вовк».

— Я ж із Одеси! — каже він гордо.

І інколи вони до нестями сперечаються, яке місто краще, — Одеса чи Київ, бо Віті, як кожному киянину, здається, що красивішого за Київ міста нема. Він, правда, давно-давно там не був. В уявленні ще довоєнний Київ. Як хочеться побувати там! Звичайно, важко піти по тій вулиці, де колись жив у щасливі роки з батьком, матір'ю, сестричкою, знати, що вони тебе не зустрінуть, але ж там, у Києві, його зустріне Ліна...

От її фото, нарешті надіслане, висить над його тумбочкою.

Яка була радість, коли одержав це фото! Воно було надписане їм обом: «Віті і Жені — Ліна».

Підписуючи так, Ліна подумала:

«Коли-небудь, коли я виправдаю в житті своє ім'я, я надпишу на картці «Леніна». Вітя навіть не знає, що мене звуть насправді Леніною».

— Ясно, що це тобі. А вона гарна, подивись, і очі такі великі, і коси. Правда, може, це тільки на фото. Може, у неї просто фотогенічне обличчя, — додав він, щоб подратувати друга.

Але Вітя сяяв від радості і лише повчально сказав:

— Заздрість — це велика вада, мій дорогий.

Для нього Ліна була красунею і найрозумнішою дівчиною в світі. Дівчина, про яку можна було тільки мріяти! Адже ще до фото він уже стільки думав про неї і перечитував сотні разів її листи, а тепер, коли він ще побачив її серйозне, розумне обличчя (він запевняв себе, що це основне, а зовсім не те, що вона гарна), йому одразу захотілося сісти і написати: «Ліно, чекайте мене». Він, звичайно, цього не зробив, але листи його стали ще довшими, ще щирішими, ще одвертішими, він став багато читати у вільні від вахт години; коли вони зупинялися в чужих портах, йому хотілося якнайбільше побачити, щоб потім описати Ліні.

Женя трохи підсміювався, але співчував.

— Коли б швидше додому, — казав Вітя. 1 Женя брав мандоліну, награвав і наспівував:

— Додому, додому,

В дорогу знайому,

На зорі ясного Кремля!..

Вони любили обидва цю пісню. Женя — тому що любив дуже співати морські пісні, а Вітя ще й тому, що цю пісню надіслала Ліна.

Вона написала: «Мені здається, що це про вас написали, про вас і ваших товаришів, і тому я часто граю її і навчила співати дітей».

Справді, коли, діти співали: