Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

Життя в школі було не таке вже похмуре, особливо на уроках єпископа. Його превелебність панотець Пінаар, невисокий, опецькуватий, з великим м'ясистим ротом і ріденьким рудим волоссям, викладав Біблію. Його ніхто не боявся. Коли на уроці хтось пустував, панотець Пінаар, завжди сонний і нібито до всього байдужий, оживав. Ляснувши по столу лінійкою, він раптом здивовано і радісно вигукував:

— Що я бачу!

Можна було подумати, начебто його перевелебність побачив нове сотворіння світу.

Якщо пустував Якобус, а на уроках єпископа це траплялося найчастіше, панотець Пінаар від захвату навіть схоплювався з місця. Плутаючись у довгій сутані й розмахуючи короткими товстими руками, він починав розповідати, як одного разу… Всіляких «одного разу» у його превелюбності було сила-силенна. Як колись, будучи школярем, він комусь насипав у чорнильницю карбіду (спершу він пояснив, що таке карбід). Або як він підклав у сумку вчительки гадюку.

— Мадемуазель Андрієнна знепритомніла, — стрясався під невтримного реготу панотець Пінаар. — Гадючку я носив за пазухою, я вирвав у неї отруйні зуби, ха-ха, ух-ху-ху…

Обливаючись потом, він знеможено падав на стілець.

— Я був бешкетник, шибайголова, — зірвавши голос, сипів він, розмазуючи на обличчі піт. Потім, відсапавшись, казав хрипко: — Якобусе, дитино моя, розкажи нам, що ти на сьогодні вивчив.

І, блаженно усміхаючись, слухав відповідь. Якобус був Його улюбленцем. Панотець був у захваті від пустощів хлопця, які нагадували йому його власні витівки в дитинстві, та більше пишався успіхами Якобуса в науках.

Із сотні вихованців школи Якобус був найкмітливіший. На четвертому році навчання він уже добре знав голландську мову і вільно розмовляв латиною. Все, що інші засвоювали важко, Якобус схоплював на льоту. Школу він закінчив з відзнакою.

Після випускного екзамену молоді священики на рік виїздили в сусідні з Холландією села. Там під наглядом учителів вони повинні були заново вивчити забуту рідну мову, звичаї і побут папуасів. Якобусові хотілося потрапити на річку Валім, в яке-небудь село племені охело. Він сподівався, що єпископ відпустить його. Але панотець Пінаар, який завжди охоче виконував усі його прохання, цього разу несподівано відповів:

— Дитино моя, ти просиш неможливого.

— Неможливого? Але чому, святий отче?

— Я приготував тобі приємний сюрприз, скоро про все дізнаєшся. З твоїми здібностями, мій хлопчику, є підстави розраховувати на привабливішу кар'єру, ніж роль сільського місіонера.

Якобус знітився. Він пам'ятає, як тоді розгублено запитав:

— Але, ваша превелебносте, хіба служіння богу — кар'єра?

Панотець Пінаар нахмурився. Пожувавши губами, сказав сердито:

— Ти надто юний, дитя моє! — і, помовчавши, додав: — Іди собі!

З кабінету єпископа Якобус вийшов збентежений. Він каявся, що несамохіть розсердив панотця Пінаара. Потім будь-що намагався зрозуміти, що означає ця розмова.

Він не міг гадати, що місяць тому його доля вирішувалася на Юліана-Вег, у губернаторській резиденції доктора Платеєла, і що його, сина новогвінейських джунглів, чекають у Гаазі.

Хоча Індонезія 1945 року добилася незалежності, Західний Іріан, який займає одну п'яту частину території країни, ще довго лишався колонією Нідерландів. Голландці обіцяли покинути його не пізніше кінця 1950 року, але виконувати свої обіцянки не збиралися. Між Гаагою і Джакартою точилися нескінченні дипломатичні переговори, які не давали ніяких практичних наслідків. Тоді індонезійський уряд заявив про свій намір вести боротьбу іншими засобами. Назрівав воєнний конфлікт.

Погрози Індонезії Голландія всерйоз не сприймала. Проте лишатися до них байдужою вона не могла. 1956 року уряд Нідерландів надіслав генерал-губернаторові Платеєлу секретну інструкцію, в якій говорилося, що, оскільки Індонезія чимраз наполегливіше домагається влади над Західним Іріаном і перешкоджати їй у цьому стає дедалі важче, треба бути готовим проголосити Нідерландську Нову Гвінею незалежною державою. Зрозуміло, що ця держава (в Гаазі її назвали Республікою Західне Папуа) має перебувати під опікою Голландії. Треба, щоб після проголошення незалежності опіки нідерландської корони попросили самі папуаси, тоді домагання Індонезії цієї території будуть неправомочні і становище в Західному Іріані фактично не зміниться.

Генерал-губернаторові негласно запропонували підібрати серед тубільців людей для майбутнього маріонеткового уряду і знайти людину, яка могла б його очолити. Це було складне завдання. Дати корінному населенню освіту голландці ніколи не прагнули, не гадаючи, певно, що освічені тубільці їм коли-небудь стануть потрібні. Не рахуючи «майже європейців» — учнів католицької місіонерської школи, грамотних папуасів у Західному Іріані були одиниці, та й ті, як показала перевірка, надійної симпатії до європейців не відчували.

Доктору Платеєлу довелося звернутися по допомогу до єпископа Пінаара. Разом вони склали план створення «уряду» з найрозвиненіших вихованців місіонерської школи. До списку внесли п'ятнадцять чоловік. Відібрали таких, у яких, на думку єпископа, крім гостроти розуму, було достатньо честолюбства. В цю групу включили і Якобуса. Всі п'ятнадцятеро мали пройти сільську практику, потім повернутися в Холландію і працювати на світських адміністративних посадах. З часом їх планували об'єднати и політичну партію, потім, якщо виникне потреба, зробити а них міністрів. На посаду глави «республіки» доктор Платеєл пропонував Германа Вомсівора, людину невизначеної національності, заповзятливого, владолюбного. До того ж він зарекомендував себе як вірний прибічник колоніальних порядків.

План Платеєла — Пінаара в Гаазі схвалили. Було заперечення лише проти кандидатури Германа Вомсівора. Уряд метрополії вважав його слизьким типом, довіряти якому не слід. У роки другої світової війни він був перекладачем в американських військово-повітряних силах, які діяли в Західному Іріані, а після війни сім років жив у Японії, де також працював в окупаційних військах США. Звідки може бути певність, що він знову не захоче служити колишнім господарям?

Зрештою вибір впав на Якобуса. Він підходив з усіх поглядів, але йому бракувало світського лоску й відповідної освіти. Для майбутнього прем'єра закінчити університет просто необхідно. Уряд метрополії дав вказівку по-і лити його на навчання в Гаагу. Проте розкривати перед ним усі карти було передчасно. Проголосити незалежність Західного Іріану голландці збиралися в невизначеному майбутньому. У довготривалій боротьбі Голландії за владу над індонезійською Новою Гвінеєю це був запасний хід, козирна карта, прихована на вирішальну мить. Усе поки що трималося в суворій таємниці. Яка їм готується