Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

— Ем-ме! — побачивши його, зрадів Бонай-Боно. — Один є, всі прийдуть.

Якобус посміливішав.

— Я тебе вітаю, давай свої коштовні речі, — сказав він священикові, як дорослий.

Священик простягнув йому коробку цукерок. Що з ними робити, Якобус не знав. Коробка йому видалася нецікавою, і він зажадав таку, як у старости, хустку. Священик не давав.

— Я подарував тобі смачні ласощі, — сказав він. — Відкрий коробку, і ти побачиш там гарні камінчики. Бери по одному в рот і жуй, вони солодкі.

— Дай мені хустку, я камінці не їм, — наполягав Якобус.

Скоро до машини підійшли всі, і на Якобуса священик перестав звертати увагу. Спершу він роздавав подарунки, потім перед усіма хвалив старосту.

— Бонай-Боно, — казав він, — мій друг. В інших селах такого старости немає. Бонай-Боно — великий староста. Я й мої добрі солдати довго думали й вирішили покатати Бонай-Боно на машині. Я хочу, щоб усі бачили, як ми поважаємо Бонай-Боно. Він може взяти з собою в машину одного хлопчика, того, який підійшов до мене найперший. Це сміливий хлопчик. Я подарував йому дорогі ласощі. — Священик дістав з кишені хустку. — І за сміливість я дарую ще цю хустку. Чекайте нас тут, ми вернемося на це місце.

Тією машиною Якобуса повезли назавжди. В селі було багато хлопчиків, та священикові, мабуть, найбільше сподобався Якобус. Білий католик знав, що папуаська дитина сама в машину не сяде, а якщо в неї й вистачить хоробрості, то їй не дозволять дорослі. Тому починати треба було з Бонай-Боно. Трохи від'їхавши від села, солдати старосту з машини викинули, а Якобуса заштовхнули в якийсь ящик. Він задихався там, кричав і плакав, проте солдати вдавали, що нічого не чують. Він був їхнім бранцем, пташкою, посадженою в клітку.

Обнесена високим парканом місіонерська школа при кафедральному соборі Холландії була десятирічним інтернатом закритого типу. Тут жили і вчились такі ж, як Якобус, маленькі папуаси, вивезені з сіл обманом, а де й силоміць, з допомогою поліції або солдатів колоніальної армії. Учнів було сто, по одному від усіх основних племен Західного І різну. Спілкуватися із зовнішнім світом вихованцям інтернату заборонялось. Усі десять років вони перебували тільки на території школи й собору.

Під час голландського правління в Західному Іріані було безліч усіляких релігійних місій: лютерани, кальвіністи, католики, ієговісти, адвентисти, євангельські християни і ще бозна-які. Офіційна релігія Нідерландів — лютеранство, але колоніальні власті однаково підтримували всіх місіонерів, чия діяльність не суперечила інтересам Голландії. У Холландії найактивнішою була місія нідерландських католиків.

Піввіку марно намагаючись навернути папуасів у християнство, католицька церква дійшла висновку, що білі священики в ролі пропагандистів чужої тубільцям релігії дають мало користі. Для цього треба мати папуасів, які добре знають свій народ, але вихованих у європейському дусі і, що найважливіше, відданих європейцям. Школа по підготовці темношкірих католицьких місіонерів, у яку погранив Якобус, була експериментальною. Щоб її випускники мали серед тубільців цілковите довір'я, але дивилися на них з позицій європейців, організатори інтернату придумали складну систему виховання. Спочатку з хлопчиків треба було витруїти все папуаське і прищепити європейське, и потім заново навчити їх усього, чим живуть тубільці.

Свідомо чи ні, але своєю ухвалою створити таку школу отут єзуїти відкидали основну догму расизму: син дикуна назавжди лишиться дикуном. Ні, вони вірили в силу виховання, знань і тим самим несамохіть визнавали в папуасі людину, здатну осягнути премудрощі цивілізації. Іншими слонами, затяті расисти, вони на ділі брали на озброєння ідею рівності, проти якої водночас запекло боролися. І, рівняючись на себе, на власну, а не «дикунську» психологію, бачили необхідність у тому, щоб уже «цивілізованих» учнів заново навчати всього папуаського. Гадали, що папуас, який з дитинства дістав європейське виховання, так піднесеться над своїми одноплемінниками, що стане «майже європейцем» і вже не відчуватиме себе папуасом, а гратиме його роль, як актор.

Хлопчиків одягли у вбрання білих і кожному дали нове ім'я. Тельгума назвали Якобусом. Час від часу то одного, то іншого хлопчика повідомляли про смерть його батьків.

Невдовзі сиротою оголосили і Якобуса. Сказали, що все його село вимерло від якоїсь епідемії. Що таке епідемія, він не знав, але що в його селі всі люди померли — це було зрозуміло. Виходить, у нього більше нікого немає, і, якщо він втече із школи, діватися буде нікуди. Він не плакав, тільки насупився. Йому було прикро і жаль себе, про батьків він не думав. Учителі казали, що католицька церква йому допоможе, вона буде піклуватися про нього завжди. Атож, кому ж він іще потрібен? Так би він помер разом з усіма, а католицька церква вивезла його з села, і він лишився живий, хай тепер про нього дбає.

На свята вихованцям школи надсилала вітання сама королева. Звичайно ранкова молитва відбувалася в навчальних класах, але цього дня їх повели до кафедрального собору. Хлопчики цілували засклений у рамку клаптик від сукні королеви, потім єпископ урочисто читав послання монархині:

— «Діти мої! Материнське серце вашої королеви…»

Останні слова королівських побажань поринали в звуках органа. Хор співав здравиці її величності.

Уявити собі королеву маленьким папуасам було важко. Вони бачили її на портретах і чули про неї розповіді вчителів, але це породжувало в них лише невиразні здогади. Королева — майже як бог, жінка, яка найголовніша за всіх. Але чому найголовніша за всіх — жінка? З раннього дитинства, тільки-но папуаський хлопчик починає усвідомлювати навколишній світ, він уже твердо знає, що жодна жінка, крім матері, не може пройти повз нього без шанобливого привітання. Він — мужчина, майбутній воїн, а жінка — просто жінка. Вона має робити своє жіноче діло.

Однак таємниче слово «королева», голоси хору й музика органа навіювали трепет. Зачаровані хлопчики ревно молилися.

Дитяче горе швидко забувається. Линув час, і все недовге минуле, пов'язане з рідним селом, поступово ставало схожим на далекий сон. Дедалі рідше згадувалось, дедалі рідше викликало в душі щемливу тугу. Діти напівдиких племен з кожним роком усе більше перетворювались у ревних католиків з напрямом думок і запитами побожних європейців. Тільки кучеряве жорстке