Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

і схопили попід руки. Легко відірвали від землі і понесли до катарського лайнера. Самур на ходу виймав з нагрудної кишені паспорт.

— Ось, це паспорт дружини нашого боса.

Самур тицьнув документ ошелешеному індонезійцеві. Той глипнув на фото. І справді, знімок у паспорті належав тій зварйованій жінці, її прізвище стоїть другим у списку пасажирів приватного катарського літака. Відступив на крок, пропускаючи охоронців з навіженою дружиною самого Ель Даві.

Марта билась у руках здорованів і зірваним голосом кликала Майкла.

— Отак мусимо мордуватися з нею! — гаркнув Самур і навіть для правдоподібності зітхнув, ступаючи на трап.

Майкл кинувся до загратованого вікна, не зводив очей з Марти і бачив, як вона, немов птаха, кинулася навперейми і просто впала на капот. Потім двоє верзил понесли її до літака, що стояв поруч. Майкл лиш на якусь мить встиг побачити (при цьому довелося різко послати тіло назад, до вікна), що у дверях лайнера, відсторонивши якогось чоловіка, став високий чорнявий…

Ель Даві! Його Майкл відразу впізнав по тамтій фотографії з газети «Daily», яку так шукав для Стефана.

Останнє, що прошепотів, діставши по голові гумовою палицею, були слова:

— Я знайду тебе, Марто…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1

Елтон Камінскі вважав себе обачним настільки, що навіть у свої сорок шість не наважився одружитися і завести зо трійко дітлахів, як це водиться у справжніх протестантських родинах, з обов’язковим щонедільним ходінням на вранішню месу.

Занадта розважливість, хочеш-не хочеш, а дається взнаки і озивається самотністю та безпорадністю перед старістю, що сунеться навалою. Тепер гостро відчував це, бо звідкіля ж то з’явився незнаний хробачок, що підточує досі нечутні, а тому найболючіші його струни?

До сьогодні все було просто, без проблем. Він розігрував свої, власні, п’єси на замовлення клієнта, і це так пасувало ірландцеві, народженому на одній землі з Джорджем-Бернардом Шоу.

Елтон полював за викраденими векселями, зниклими грошима, навіть цілими спадками, повертав чоловікам дружин, а жінкам називав імена коханок їх благовірних, висліджував коханців, знав тонкощі адюльтерних конфліктів, пускав на дно конкурентів своїх роботодавців, діставав коди банківських комп’ютерних рахунків, збирав вбивчі досьє. На замовлення робив усе, а потім, під шурхіт зароблених грошей, що заміняли оплески вдоволених клієнтів, думав, — розслабляється за кількома ковтками справжнього ірландського бренді, перечитуючи сторінки якоїсь п’єси свого геніального земляка.

Отакий собі закинутий чорт зна куди волею долі добропорядний юрист з університетським вишколом Кембріджа. Кому цікаво знати про це зараз? Самуру, що безперестанно обтирає хустиною чоло? Чи, можливо, отим гевалам, котрі виграють м’язами один перед одним і мають по куцій звилині в мозку, яка реагує лише на гортанні накази начальника охорони? Чи потрібно це Ель Даві, для якого виконав замовлення, як завжди, бездоганно, з бажаним для клієнта результатом?

Це ж треба, Елтон Камінскі, магістр з кембріджійською освітою, порпається у кошику з брудною білизною найбагатших людей Катару, і робить це вже чверть століття. Він називає ціну, бо сам знає, скільки коштує. Така філософія підказана Елтону його знаменитим земляком-драматургом і не позбавлена здорового глузду у Катарі, цьому Вавілоні, що виринув з дна Персидської затоки і зіп’явся на узбережжі на потіху і заздрість усього світу, бо стоїть по вуха у власному багатстві — нафті.

Камінскі встав з крісла і підійшов до столика, на якому стояло кілька пляшок. Мінеральна вода, сік, пиво в бляшанках — небагатий вибір. Його улюбленого ірландського бренді не було, та й не могло бути, бо ніхто не знав його улюбленої марки, та й кого цікавлять уподобання людини, котра працює за гроші.

Елтон потупцював біля столика, з гіркотою ковтаючи пійло зневаги, котру особливо гостро відчував зараз, відразу після того, як опустилася завіса відіграної п’єси. Ель Даві навіть не побажає подякувати авторові, бо прирівнює його талант психолога-детектива з роботою отих здорованів з охорони. Для нього він — річ, знарйддя, яке купується задля своїх цілей. Зрештою, хіба це не правда?

Та про що ж розмірковував хвилину тому… Ах, так, так… про великого ірландця Шоу, для котрого, на відміну від катарського туза, цінність у суспільстві становили освічені кола, а решта відігравала роль постаменту. Камінскі теж фабіанець у душі, зрештою, як Шоу та Уелс. Тільки досі вважав, що стоїть на постаменті.

Перший судовий процес у маленькому північноірландському містечку Нью-Рейкс залишиться на його совісті. Він тоді допустився фатальної помилки, бо був занадто гарячковитий, занадто нашпигований політикою, істеричною стріляниною, підпалами, грабунками. Вибудував химерну надію, що запроторивши до тюрми молодиків із незареєстрованою зброєю, зупинить подальшу стрілянину, вибухи та смерті ні в чому не винних жителів Ольстера. По молодості, через свою наївність, не дійшло, що мав рацію старина Шоу, коли поділив людей не на злих і добрих, а на філістерів і бунтівників. Тепер Камінскі мудрий, бо може слушно додати до такої класифікації ще й реалістів, на зразок Цезаря, Кігена або Жанни д’Арк. Він готовий навіть дискутувати з цього приводу, та кого це хвилює?

Саме після невдалого першого судового процесу став надзвичайно обачним і відразу відчув себе незатишно серед пострілів, нічних галасувань поліцейських сирен, закладених вибухівок у припаркованих машинах. Єдине, що зумів дивом випросити у міністерстві юстиції, це рекомендації на отримання ліцензії приватного детектива.

Отоді-то вже на практиці переконався, що робота детектива швидше схожа на фабрику думки, в якій він, до того ж добрий психолог, видруковує власні п’єси. Остання з неприємних, як називав Шоу свої твори, де йшлося про чисті та безчесні гроші, не втискувалася у визначені рамки.

Цього разу весь час на язиці крутилася фраза одного з героїв Шоу — чолов’яги Тренча, котрий безпорадно запитував: «Ви хочете сказати, що я такий же негідник, як і ви?»