Микола Васильович Білкун - Роман шукає

поруч на невеличкій канапці, коли Дубов попросив їх підвестися, бо хотів оглянути канапку, і коли вони встали й однаковим рухом поправили свої сукні, я раптом відчув, що зараз грубо порушу всі наші правила — вибухну реготом. Це було щось нервове. Я затулив рота рукою й почав кашляти. Гарячково шукав у пам’яті щось сумне, аби перебити цей сміх, та з того нічого не виходило. Я уявляв собі, що було б, якби ми з Федором Васильовичем прийшли сюди вночі. Двері б нам відчинила сестра дружини, яка виконує туг роль напівгосподарки-напівпокоївки. Ми її затримуємо, не даємо повернутися в хату, а вона знову з’являється нам назустріч, ніби пройшла крізь стіну. Збожеволіти можна від такої несподіванки…

І тут же я почав будувати версію щодо того, як Бутько міг скористатися схожістю цих двох жінок для своїх злочинних справ. Та оскільки моя версія дуже скидалася на сюжет фантастичного оповідання, я відмахнувся від неї і почав ще ретельніше переглядати старі газети, що стосами лежали на шафі.

Більше ми нічого не знайшли. Один раз у апаратурі Дубова щось таки заворушилося. Довелося в одному місці навіть знімати плінтус, але виявилось, що там під час будівництва випадково залишилася жменька цвяхів.

Чужа голова — темний ліс. Весь час я поглядав на сестер-близнючок. Вони сиділи поруч на канапці, поклавши руки на коліна, з незворушними обличчями, дивилися вниз на підлогу. Знали вони чи не знали? Може, чекали, що колись сюди таки прийдуть з обшуком, а тому були такі байдужі до всього, що робилося навколо них? А може, нічого не знали й не здогадувались, наш прихід так приголомшив їх, що вони не могли отямитись?

Бутько підписав протокол байдуже, навіть не перечитуючи. Звичайно ж, нас дуже здивувала його поведінка: сам видав тайник, залишався навдивовижу спокійним під час обшуку… Можливо, вбивство Юнкерса та викрадення скарбу — то не єдині його злочини? Може, він таким чином — видачею коштовностей — розраховує «відкупитися» від якихось тяжчих гріхів?.. Як би там не було, коштовності в наших руках, злочинця затримано, а з рештою питань розберемося…

Всю дорогу до міста Бутько сидів нерухомо, трохи подавшись уперед, але коли машина помчала по вулицях, почав оглядатися у бічне й заднє вікно, а одного разу навіть неголосно зауважив:

— Боже мій, скільки тут нового набудували! І не впізнаєш зразу, що це за вулиця…

Коли ми вийшли з машини, я тихенько спитав у Федора Васильовича:

— То для чого були всі ці перестороги?

— Які перестороги?

— Зброя, стільки людей… І мене ви не пустили першим…

— Якщо не помиляюсь, — чарівно посміхнувся Федір Васильович, — хоч вас уже й кусали за ногу, та ще жодного разу не стріляли із справжньої зброї.

— Ні.

— У тім-то й річ. Якби загроза полягала тільки в тому, що вас знову вкусять, то я, звичайно, пустив би вас вперед. А так він міг зірвати із стіни рушницю й випустити по вас добрячий заряд картечі.

— Але ж у нього не було рушниці, — заперечив я.

— Це зауваження робить честь вашій спостережливості. І справді не було. На щастя.

Щось таки запозичив Федір Васильович від полковника Іванова.

***

Ігор Вербицький квапив Семена Анципера. Ігор узяв легкову автомашину, стареньку БМВ, у секретаря міськкому комсомолу, щоб одвезти з госпіталю свого друга Семена Анципера. Машину йому дали тільки на годину, а тим часом Анципер ніби ніяк не міг наважитися вийти за стіни госпіталю, в якому пролежав більш як півроку. Він вийняв з тумбочки пошарпану книжку і, звертаючись до нових пожильців чотирнадцятої палати, урочисто промовив:

— А це залишаю я вам на пам’ять. Бережіть цю книжку, а коли самі підете з госпіталю, передайте її іншим. Вона для нас дуже корисна, бо написано тут усе, як було насправді. Йдеться в ній про такого самого безногого пірата, як і ми з вами, про Джона Сільвера. Ось що говориться тут на шістдесят четвертій сторінці…— Семен розгорнув книжку. — «Він прив’язував свою милицю мотузком до шиї, щоб руки були вільні. Варто було подивитися, як він, спираючись милицею у перебірку, погойдуючись з кожним рухом корабля, куховарив, ніби стояв на твердій землі! Ще цікавіше було побачити, як спритно й швидко пробігав він у негоду палубою…» А Сільвер, хлопці, не лежав у госпіталі, і ніхто не робив йому протеза. Отже, правильно письменник Стівенсон нас учить, що на протезах можна й не таке робити…

Він дав книжку Мишкові Сусєкову, невисокому, худорлявому, зовсім молодесенькому хлопцеві, котрий для солідності завів такі вуса, як у гвардійського старшини, і розмовляв роблено хрипким баском.

— Дякуємо й запевняємо, — сказав Сусєков у відповідь. І звернувся до Ігоря: — Так це ти лежав на моїй койці?

— Це ти лежиш на моїй.

Сусєков розправив вуса.

— Підете ви з Семеном, і так ніхто й не дізнається, як же вбили у цій палаті льотчика того, лейтенанта… Ну хоч якісь здогади щодо того, хто це зробив, у вас є?

— Звичайно, є, — відповів Анципер. — А для чого б інакше я давав вам цю книжку? Тут усе написано. Лейтенант отой, Юнкерс, насправді був Джоном Сільвером, без ноги. І шукав він на цьому нашому острові свій скарб. А папуга капітана Флінта — це ти, бо такий самий у нього голос був… — І, не даючи Сусєкову підшукати потрібне слово, рішуче попрощався: — Бувайте, хлопці! А я поїду і оце вперше побачу наше місто, бо привезли мене сюди вночі, безногого, а виходжу я звідси хоч і не на своїх, а таки на двох, і так гадаю, що зношу в цьому місті ще не одні черевики.

Розділ двадцятий

Хоч газета «Советский спорт» чомусь ніколи не пише про мотоциклетні кроси, ніби такого виду спорту взагалі не існує, я давній передплатник цієї газети. І якось у статті футбольного коментатора А.Галинського я прочитав, що команда програла, бо від початку гри і до