Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

стіл брудний шмат паперу, здається, пакувального, на якому з усіма можливими і неможливими помилками було награмузькано якийсь текст. Схоже, що кирилицею. Водночас, друга брудна рука розмазувала по обличчю непідробні брудні сльози.

- Тримай, начальнику. Я все списала, як було з тими доларами. Тільки не саджай. Діти з голоду помруть.

Мене найбільше вразило те, що ця істота, виявляється, викликала у когось бажання сплодити з нею дітей. Щодо завжди незворушного Сергія, то в нього від істеричного реготу почалася гикавка і ми мусили вибратися на повітря.

Коли нарешті прийшли до тями, заспокоїлися, перекурили, то я, наче між іншим, закинув:

- Без Хемінгуея і без протоколу. Ти сам у все це віриш?

- Отой хлопець ночами облазив усі депо метро на обох лініях, включно з тим, де ремонтують поїзди. Так от, жодного вагона з того потягу він ніде не знайшов - ні цілого, ні побитого, ні відремонтованого, ні перефарбованого. А щодо “віриш-не віриш”, давай про це якось іншим разом.

Від автора: Іншого разу, на жаль, не було. Так розпорядилася доля, в яку не вірив мій друг Сирота і яку намагався загнуздати Сергій-телепат. Невдовзі після описаної історії він зник з поля зору нашого хирлявого київського бомонду. Казали, що він облишив свої експерименти з телепатією та пошуки контактів з НЛО. Казали також, що Сергій вельми ґрунтовно зайнявся чорною магією і чаклунством в якомусь глухому куті тодішнього СРСР.

Потім усіх нас остаточно поглинув брежнєвський застій, далі шворигнула перебудова з її гласністю, далі накотила Незалежність, як дев’ятий вал з картини Айвазовського. І лише днями мені розповіли, що Сергій помер десь наприкінці восьмидесятих. Де, як, чому - невідомо. Просто помер. У цьому світі, а не в тому, куди зникають екіпажі кораблів і пасажири разом з поїздами.

6.

Олекса Сирота:

Наступні дні були приблизно такі, як ти кажеш, за Гоголем. Чистісінькі тобі “Записки божевільного”, себто, дні без числа і взагалі, біс його знає, що за дні. Щоранку я старанно відстрілював у тирі свої пів-ящика патронів, потім чистив “стєчкіна” і йшов у свій кабінетик. Там витягав із сейфа карточки з прізвищами та анкетними даними зниклих киян і розпочинав свій нескінченний інспекторський пасьянс. Я розкладав їх за статтю, віком, соціальними групами, нарешті, за професіями - нічого не сходилося! Ця сотня людей могла зібратися разом лише за двох ситуацій: на святкову демонстрацію чи в поїзді. Ну, хіба ще в черзі за дефіцитом, але вони зникли після двадцять першої, коли всі торгові точки міста були вже давно і надійно зачинені.

Десь через тиждень чи два Старий випадково відловив біля мого кабінетику нашого невгамовного комісара. Той біг відбирати у мене пояснення по партійній лінії. Старий відволік замполіта в далекий куток, міцно притис його до стінки і витрусив усю правду. З’ясувалося: якимись своїми партійними каналами замполіт дізнався, що наша спецінспекція передала всі матеріали розслідування по моїй скромній персоні не куди-небудь, а в Контору. І не з власної ініціативи, звичайно, а згідно розпорядження всесильного Федорчука. Наш телепень вирішив, що йдеться не про що інше, як про зраду Батьківщини і побіг… як з’ясувалося, поперед батька в пекло. Хлопці, котрі курили на сходах, стали випадковими свідками розкішного партизанського мату, яким наш Старий пригостив замполіта. Інвективи були настільки барвисті, що нормативна лексика загубилася в них. Але загальний сенс зводився до того, що наше ляпало може залишитися не тільки без дітородного органу, а й без партквитка, що для нього було значно страшніше.

Мене особисто ця новина не стривожила, а навпаки, заспокоїла. Бо я здогадався, що справу забрали аби не розголошувати чергового проколу військових кадебістів. Я випадково перетнувся з цією публікою - армійськими чекістами з особливого відділу округу - коли розслідував крадіжку наркотиків зі складів цивільної оборони. Враження залишилося одне: на що вже класичне кадебе не любило виносити сміття зі своєї хати, але охайненькі особісти перевершували їх у цьому на голову.

Мій друг Борис не подавав про себе звістки, десь зник Сергій-телепат, потім пройшла чутка, що Любка-бардачка для імітації піни почала додавати до меленої кави пральний порошок і я тимчасово перейшов на розчинну. Одне слово - життя якось посувалося. Кудись…

Я знахабнів до того, що попришпилював оті карточки кнопками до стіни так, аби вони весь час були у мене перед очима. Єдине, чого я досяг - вивчив усі анкетні дані напам’ять. Золота осінь надалі утримувала всіх серйозних блатних на благословенному півдні, тому нашій “убивчій” бригаді спробували підкинути пару справ, пов’язаних зі спекуляцією. Але Старий нас відстояв.

- Згідно з законами максимальної підлоти, - втовкмачував він Генералу, - якраз у той момент, коли мої люди шманатимуть барахолку, де-небудь на Сталінці або на Корчуватому трапиться групове вбивство. І хто тоді поїде на виклик? Оті шмаркачі з обехаесес?

Пронесло!

Я вже давно помітив, що всі мої цікаві справи і не менш цікаві проблеми розпочиналися після одинадцятої ранку. Не о десятій чи шістнадцятій і навіть не опівдні, а саме об одинадцятій зайшов до мене Старий і, не вітаючись, запитав з порогу:

- Хотів би я знати, Сирота, куди насправді зникають люди з отого дисциплінарного батальйону? Боюсь, що це щось на взірець твого метро.

Я роззявив рота.

- Нагадую для молодих склеротиків, Сирота, з того дисциплінарного батальйону, де служили старлей з прапорщиком.