Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Вона засичала, мов змія. Людина на краю сходів відступає і надає у прірву, і нескінченний крик її супроводжує Івгу в блуканнях…

Замкнено. Порожньо; там — антикварна крамниця, там — блідий Назар, доктор Мітець з мандоліною…

Докір Мітець…

А там, за залізними стулками — її батько. Їй сім років. Доню, не йди сьогодні гуляти… Але я так хочу, тату… Не йди, прошу тебе… Але я ХОЧУ. Тоді йди, доню, добре…

Вогка глина, що падає в яму.

Коли б я тоді лишилася вдома, БАТЬКО БУВ БИ ЖИВИЙ…

Вона кинулася геть. Зачиняючи двері — подалі від залізних стулок — і весь час повертаючися до них; якби я тоді не пішла… а тоді — якби я сказала все одразу… пояснила… зрозуміла… знала наперед…

Ця, у різьбленому кріслі, нерухома, стара статуя — Я?!

Вона смикнула наступні двері й опинилася у шкільному спортзалі. Її однокласники, маленькі, років по вісім, юрмилися біля протилежної стіни… Вона було позадкувала — оминути цей закамарок власної душі,— але на підлозі звивалася кільцями змія — мотузка.

«Прямуйте ниткою… слухайтеся єства…»

Злякано переглядалися хлопчики і дівчатка. Вона впізнавала тих, хто цькували її, тих, котрі ділилися канапками… Хоча перших було більше…

«Коріться єству; прийде час помирати — помирайте. Прийде час оживати — оживайте… не сходьте з дороги…»

Але ж ти вже пройшла свій шлях?!

Там, у кінці залу — мовчазні жінки з чіпкими очима.

Ти вибрала, Івго! Твої діти…

«Живіть із прокляттям…»

Смерч захопив її. Носив спіраллю, у зоряному пилу, над головою статуї на троні — вона зазирала у величезні байдужі очі — СВОЇ…

«…матері…»

Я здолаю. Пройду ініціацію.

Але ти вже ПРОЙШЛА!

«Прийде час…»

Я пройду її навпаки. Я повернуся…

Поверну час.

Вона думала, що було важко йти — сюди. Але як тоді назвати шлях звідси?!

Повернути…

Вона проривається ВСЕРЕДИНІ змія, і тіло його звивається, аби стерти її… Не перепустити…

Коридор звужується. Ще; вона повзе, здираючи шкіру; в обличчя їй дихає любов її дітей, як пара над теплим ранковим озером — і поршнем виштовхує її назад. Вона з’їжджає на животі, половину вже пройденого шляху втрачено і загублено впевненість, бо їй хочеться цього всепоглинаючого свята, вогнів-голок, неба з очима, свободи, хижої і напруженої, мов тятива.

Любити іншого… чужого… не себе… Тільки це і значить — любити.

Так, Клавдію?!

Інша сила… сила ІНШОГО, якій вона не знає назви, захльостує на її горлі свій немилосердний заклик. Вона ПОВИННА пройти. Там, наприкінці тунелю, чекає її простягнута рука…

Заручини. Заручена дотиком…

ТОРКнутися…

Вона йде. Повзе, протискується у залізні кільця, покірна тяжінню цього тонкого заклику, струни, яка ось-ось розірветься, сили, що не має назви в її мові…

ТОРКА.

Прокляття матері…

Біла тканина. Ніжність, дитячі руки крізь чорне ночі. Без болю, бо вони ЇЇ довіку, здригається земля, повільний танок на барабані, на який перетворилося небо, величний марш, вони всі йдуть…

Її нова сутність надто могутня, надто прекрасна, аби рватися зі СЕБЕ, намагатися вислизнути, наче з нейлонової панчохи. Івгу знову відкидає до самого початку шляху…

Вона розбита і зламана. І не бачить більше його руки.

А ВОНА дивиться, як здіймається полум’я високого вогнища. Вище, ще вище, туди, де між кружляючими небом і землею застигла жертва…

«Я НІКОЛИ не буду жертвою, я нічим не поступаюся, Івго. Я роблю те, що потрібно…»

Звідки голос? Виправдання? Розмова з собою? Поступка сумлінню?

«Подивись — це не ЗІ МНОЮ чинять, це Я чиню, я так вирішив… Дюно… Івго… Я так хочу».

Назви мені слово, — благає вона. Поясни, як це називається у людей, що за ім’я у цього поклику, що тримає мене за горло… Слово, Клавдію…

Вогонь здіймався і розцвітав, і вітер лагідно пестив його жовто-гарячі пелюстки.

ЧОМУ, Клавдію? Ти це робиш — чому?..

Мовчання.

Безіменна сила ринула з неї, мов кров із носа. Струна зашморгнулась і потягнула її вперед — через лабіринт, назустріч новій ініціації — у нову сутність, для якої немає назви.

Ніч тисне на обличчя — червоне, вогнене, криваве, велична мета і безмірний зміст, прекрасні, майже втрачені… Вже… майже…

А попереду — лише простягнена рука.

І зараз вона торкнеться прохолодних жорстких пальців.

Мить до зустрічі; зараз їхні руки з’єднаються, треба тільки вдихнути…

Зараз.

… — А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю познайомлю… Руденька, що з тобою?..

Червоне сонце у високих вікнах будинку під череп’яним дахом, з балконом, повитим виноградом… Тремтить мідяний флюгер, а він іде до вогнища через усю велику галявину і з усієї сили намагається не сходити з прямої, але його нестримно заносить… Запах вечора, трави, близького озера, печеної картоплі…

Назар біжить поруч і турбується:

— Клаве, ти п’яний, чи що? Клаве, чого ти? Га?..