Микола Смоленчук - Смутна доба

На нього накинули мішок і зв'язали, всі повалили за ворота. Від повітки гримнув постріл, ще один пролунав десь з конюшні. Посеред двору упав вершник, інший перелякано верещав, ухопившись за руку, з якої юшила кров.

На причілку будинку вивідач з пістолем у руці притиснув до стіни молоденьких покоївок, що вискочили з сіней і втікали кудись вниз, до зривища над річкою.

— Де дівчина, котра учила вашого панича? Чуєте ви, пройди?!

Ті з переляку ледве трималися на ногах. Вони зовсім не упирались.

— Панночки нема вже кілька днів. Приїхав її козак з приятелями і забрали дівчину. Зараз пан підстароста поїхав до них на весілля, кудись у Холодноярські ліси, з двома хурами весільного посагу.

— Нашого панича теж нема. Почув про весілля і забіг з дому. Відколи поїхала панночка, він сам не свій...

Нараз гримнули ще два постріли. Стріляли прийшлі, на хуторі було нікому. Ще когось поранили, а той, що з рукою, верещав далі.

Вивідач брудно вилаявся і подався до господарського дому, хоч і зрозумів, що покоївки казали правду. Надто налякані, щоб криводушити.

Канівський управитель трусив за вивідачем.

— Шукаймо панночку, може, вони надурили?

З боку урочища зачастили постріли, управитель покинув старшого і подався до воріт, звідти видно було, як по той бік, по сільській вулиці, скакали до містка, що вів на хутір, вершники, палячи з рушниць у небо. Перші уже перевалили на цей бік ручаю, скакали на конях без сідел і безугавно стріляли.

Тривога підняла жінок та дітей.

Управитель ледве вибрався на коня і смикав повіддям, тікаючи з хутора.

Рятуйтесь, там скачуть! Видимо-невидимо!..

Нападники сипонули хто куди, лише вивідач ще гасав по хутірських службах, ніде нікого не знаходячи.

Підсусідки, що прискакали на хутір, знайшли лише двох поранених, їх вкинули до льоху.

Вбитий так і лежав посеред двору.

Придане одержала вона справді багате — посадний батько лишив їй навіть воза і пару волів.

— Що я з ними робитиму?! — бідкався Розтопча.

— Під хуру ходити будете, дядьку Карпо, — сміялася Доля.

До старої хати, де жив дід Юхно, накидали мішків із зерном, либонь, на увесь рік хліба вистачить, у Теклі аж очі розбіглись, коли заходилися розбирати подаровані тканини — найліпше полотно, відрізи дорогого оксамиту, шовку, навіть білопінна габа[222], яку вона вперше побачила.

Була в посагові усіляка взуванка та одяганка, дорогі прикраси, два багатих килими.

— Вік прожила, а такої розкоші не бачила, — тішилась Текля. — З тебе, доню, на все життя вистачить!

А молода жінка з тугою дивилася за ворота, на вулицю, де зник її Левко. Жила спогадами прощання після першої шлюбної ночі. Тепер Доля нічого не боялась — сам Бог став її захисником.

У хаті не знали, де її посадити, здобула вона популярність і на кутку. Матері переповідали дівчатам про її вірність коханому, козаки завдяки їй проникались довірою до своїх наречених і подруг. Люди норовили обдарувати її гостинцем — що було на порі.

Доля соромилась тої повсюдної уваги. Роботу вона любила і завжди знаходила, стала помічницею Теклі у її домашніх клопотах, хоч жінка й відмовлялась — сама ще була у силі. Казала, що вона мати трьох синів, має ще стількох онуків поставити на ноги!

— Так хочу їх мати, пора. А хлопці не поспішають. Дід Юхно теж каже: на старості літ няньчив би хоч чужих. Мабуть, людська потреба така!..

Карпо до їхніх розмов не втручався, тільки поглядав на Долю тепло.

Прийшов сінокіс, і вони попливли на острови, усі трос. Мали худобу, треба було і їм заготовляти сіно. Жили там у курені, їжу готували на багатті, вечорами Доля співала, а вночі разом з усіма годувала комарів.

Три дні провели у плавнях, а сіна пригнали величезний пліт — ледве вмістилося на гарбі.

— Мало, — критично оглянув привезене дід Юхно. — Заїдьте на пасіці заберіть!..

Ходи поруч Левко, Доля була б щасливою. Дивилася на цих добрих людей, що її