Адальберт Штіфтер - Вітіко

за допомогу. Тому вони хапаються за кожен засіб, щоб досягти своєї мети, як уже показала сьогодні їхня зрада. Проти таких людей важче боротися, ніж проти чесних супротивників, бо обидві сторони вдаються до різних засобів. Тому я й кажу, як Болеміл: обирай шляхи найбільшої безпеки.

— А що скажете ви, мої інші давні радники? — запитав князь.

Мілота, Божебор, абати і Бартоломеус висловилися за більшу безпеку.

Преда також схилявся до безпеки.

— А ви, князі, я запитую вас тільки тепер, бо ви ще молоді? — звернувся великий князь до братів.

— Я за більшу безпеку, — відповів Дипольд.

— Я за завтрашню битву, — мовив Генріх.

— А ви там далі? — запитав князь.

— За завтрашню битву, — гукнув Звест.

— За завтрашню битву, — гукнув Юрик, син Юрика.

— За завтрашню битву! — крикнув Бенеда.

— Завтра битва і певна перемога! — вигукнув Одолен.

— Завтра битва, завтра битва! — загукали численні молоді голоси.

— Добре, — кивнув князь, — ви хочете битви і славної перемоги або славної смерті. Я промовляю перед вами як такий самий лицар, що й ви. Ви можете позбутися свого життя, а я як князь не можу позбутися вашого життя і поставити під ризик спасіння країни. Ми підемо в наше захищене місто Прагу, де стоїть князівський престол, ще більше зміцнимо мури навколо міста й навколо нас і спробуємо отримати підкріплення, як ми завжди спромагались отримувати. Коли ми матимемо потугу, щоб піти на останню і вже впевнену битву, тоді й рушимо на ворога і спробуємо вирішити суперечку, але вирішити на нашу користь. Ви, мої молоді хлопці, показуєте тут велику сміливість, але вам треба загнуздати її і послухати ради старших, що теж сміливі, а до того ж ще й мудрі.

— Так буде добре! — схвалив Болеміл.

— Це добре, — мовив і Оттон, єпископ Празький.

— Тож так і чинімо, — сказав Здик, єпископ Оломоуцький.

— Так і чинімо, — притакнув Любомир.

— Постарайтеся вночі кілька годин поспати, — порадив князь, — а потім, коли ще не розвидниться, ми вирушимо, будемо дотримуватись наказу. А тепер ще одне. В мене тут приготували невеличку вечерю, та ще й вина трохи є. Хто хоче поділити її зі мною, той буде бажаним гостем. А тепер, панове, я дякую вам за поради.

Люди почали розходитись.

— Поведіть мене, — попросив Велислав. — Я не годящий ані для ради, ані для битви.

Двоє чоловіків повели його геть.

Вітіко пішов до своїх людей. Ровно, Діт, Озел та інші також пішли до своїх лісових людей.

А великий князь, порадившись із проводирями, пішов ще до воїнів. Ішов уздовж усього табору, оглядав людей, розмовляв із ними, втішав поранених, підбадьорював інших. Коли підійшов до Вітіко, той розставляв своїх людей.

— Вітіко, — мовив князь, — ми ще розрахуємось, власне, за сьогоднішній день. — Потім князь звернувся до людей: — Лісові люди, саме ви вберегли нас сьогодні від поразки. Я кажу вам велике спасибі. Я хочу закарбувати в пам'яті ваші обличчя, щоб я впізнавав їх, коли побачу знову. Коли ми покладемо край цій війні, я згадаю про вас, і ви аж ніяк не побачите в мені невдячного князя.

— Молодий Вітіко керував нами, коли загинув Сміл, — сказав стельмах Стефан.

— Знаю, — відповів князь, — і я пам’ятатиму про це. Ми йдемо в Прагу боронити місто, — казав князь далі, — аж поки знову зіткнемося з ворогом. А ви хочете повернутись до свого Лісового краю?

— Пане великий князю, — відповів коваль із Плани, — на цій горі ми не могли бути відрізані від тебе, бо знову прийшли до тебе, коли зрадники з садиби Плаки втекли звідти: адже інакше ми б не виконали своє завдання. Ми з радістю геть усі підемо з тобою до Праги, якщо ти зможеш прогодувати нас, бо хліб та копчене м’ясо в наших торбах уже закінчуються. І тоді вони так само не візьмуть міста, як і цю гору, а ми вже здеремо з них мішуру та самоцвіти, якими вони так пишалися.

— Ті, хто піде зі мною до Праги, будуть забезпечені моїм харчем, — пообіцяв князь.

— Тоді гаразд, — кивнув головою коваль.

Цієї миті надійшло кілька чоловіків, що несли скрипаля Тома Йоганнеса.

— Хто цей чоловік? — запитав князь.

— Скрипаль із Плани, — відповів Пауль Йоахим, — і ми несемо його, бо нас послали шукати на бойовищі наших людей.

— Він мертвий? — запитав князь.

— Ні, мій добрий чоловіче, — відповів скрипаль, — але смичок таки