Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Велислав, що в усьому діє всупереч мені, забрав їх у мене, — відповів Одолен.

— Сезимо, Вецелю, Цвесте, — казав князь, — спасибі вам, я знаю, що ви зробили. Юрику, ти завжди був неподалік від свого батька, в тебе добра школа, але вона не позбавлена небезпеки. Бенедо, ти теж заслужив похвалу.

— Вітіко, Ровно, Діте та інші лісові люди, — говорив далі князь, — я дуже вдячний вам. Вам довелося тяжко. На вашій ділянці ворог намагався виграти всю битву. Вас хотіли відрізати, як ото струшують із руки краплю води, та ви були, мов живиця з вашого лісу, і прилипли. Я коли-небудь ще поїду до вашого Лісового краю, щоб і там мати змогу подякувати вам. Хто ці хлопці?

Озел ступив наперед і заговорив:

— Якщо ти, високий пане, називаєш лісових людей живицею, то це молода живиця. Мене звати Озел, я живу в Дубі в лісі і я їхній батько. Від однієї буланої кобили вони виховали трьох буланих коників, а під час сонцестояння я обрізав їм волосся, щоб вони стали юнаками, а тепер повів їх на війну, щоб вони боролися з зухвальством лехів і служили краще тому єдиному, хто бажає нам добра. Я привів їх на цей майдан, щоб вони побачили тебе й розповіли про це вдома.

— Назви мені імена своїх синів, — попросив князь.

— Оце Олен, найстарший, — відповів Озел, — потім іде Діш, що на рік молодший, а далі Ос, що народився ще на рік пізніше.

— Два молодші вже закривавлені, — мовив князь.

— Трохи, — відповів Озел, — я вже дивився, то пусте. Вони виросли не ледачі, але пустотливі. Найстарший теж своє діло знає, хоча тепер на ньому немає ніякого знаку.

— Подбай, Озеле, якщо виховуєш таких гарних хлопців, — наставляв князь, — щоб вони стали чоловіками.

— У лісі люди рано навчаються суворого життя, — відповів Озел.

— Діти мої, — казав князь, — невдовзі я знову побачу вас, і тоді ви вже покажете мені своїх буланих коників і гарні дерева у вашому лісі.

— Авжеж, — відповів Олен.

— Люди, священики, князі, лехи, владики, друзі, — провадив князь далі, — ще женіть від себе втому. Ми виконали перший обов’язок: обов’язок подяки, а тепер звернімося до другого: обов’язку ради, на якому ми зосередимось. Вороги пішли в свій табір, ми також, вороги виснажені, ми теж, вороги зазнали тяжких утрат, ми теж, і наші втрати внаслідок ганебної зради, яка на довгі роки затьмарить цей край, стали ще більші, ніж були б; число ворогів велике, а нас менше, а внаслідок зради стало ще менше, а ворогів стало більше, вороги мають нечисте сумління, бо вдалися до зради, а наше сумління чисте; вони б’ються за здобич і переваги і хапаються за кожен спосіб проливу крові та руйнування, а ми боронимо свою країну й повинні все берегти, що є цінного в цій землі; вони мають несприятливу позицію в долині, а ми сприятливу на горі: ми можемо героїчно знову взятися до боротьби і з Богом здобути перемогу або полягти зі славою; або ж можемо піти в безпечне місце, зміцнити військо, а потім із достатньою потугою знову піти на битву. Як сьогодні потануло наше військо годі точно сказати, можна дати тільки загальну оцінку. Певне, й у ворогів десь так само. А тепер нехай говорить Оттон, єпископ Празький.

— Щоб пощадити кров і життя країни, треба пошукати більшої безпеки, — сказав єпископ.

— А ти, Здику? — запитав князь.

— Я такої самої думки, — відповів Здик, єпископ Оломоуцький.

— А Даниїл? — запитав князь.

— Такої самої, — відповів старший священик Даниїл.

— А ти, високоповажний Болеміле? — запитував далі князь.

— Я вже сказав, — відповів Болеміл. — Дбай, високий пане, щоб ця війна тривала недовго. Лихо криється в тому, що сталося у Вишеграді, а саме: вдалися до виборів, як удавались до виборів ще за життя твого батька. Що тоді сталося, мало знову статися, і таки сталося. Вмирущий Собеслав знав усе, бо сказав: Начерат не переможе Владислава. Хапайся за кожен засіб, який збільшить певність твоєї перемоги над ворогом.

— А ти, Любомире? — знову запитав князь.

— Шукай більшої безпеки для країни, — відповів Любомир.

— Дівіше? — запитав князь.

— Я кажу так, як Болеміл, — відповів Дівіш.

— А що каже Хотимир? — запитав князь.

— Хотимир каже те саме, — пролунала відповідь.

— А Вшебор? — запитав князь.

— Я кажу так, як мої друзі. Спробуй із силою одним ударом покласти край війні, — відповів Вшебор.

— А Юрик? — запитав князь.

— Люди, які підняли зброю проти нас, прагнуть грабувати, — відповів Юрик, — тому вони вже й склали документ, у якому сказано, що їм має дати князь