Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Уже потім я порадів, що вона не обрала «Якоби», бо, як виявилося, ця книга про Якобу Баварську, графиню Голландії п’ятнадцятого століття. Перший розділ починався словами: «Смерть занесло до кімнати». Надто жорсткий початок.

За півгодини я прочитав 17 сторінок. У книзі 331 сторінка. Тож там було досить слів для двадцяти сеансів читання.

Коли я зупинився й запитав Еф’є, чи їй сподобалося, вона кивнула.

Середа, 6 листопада

«Гаразд, дівчатка, я кинув вам у каву пару пігулок, і невдовзі зустрінемося у моїй кімнаті», — Еферт уже це уявляв. Він сподівався, що було ще не запізно перехилити чарку за нову пігулку, яка підвищувала жіноче лібідо.

«Ти старий хвалько», — пробурмотів Греме.

«Мені треба чимало надолужити, — сказав Еферт, — бо я був одружений впродовж тридцяти років із дуже солодкою жінкою, яка, проте, була така ж холодна, як морозилка, й така ж суха, як печиво».

«Від тих пігулок у пань починають рости вуса», — застеріг Едвард.

«У більшості вони й так уже є», — сказав Еферт, аби відкласти цю проблему на потім.

«Гаразд, Еферте, уже досить», — мовила Грітьє, надсилаючи йому пустопорожній погляд.

Уперше за декілька тижнів клуб «Старих, але ще не мертвих» зібрався разом, і це було класно. Ми випили вина й перекусили біттербалленом, і настрій по черзі був то серйозним, то побарабанським. Ріа та Антуан запросили нас в неділю в ресторан до своїх давніх друзів на вечерю. Йдуть усі. Ну, окрім однієї. Я збираюся почитати їй знову сьогодні вдень. Не знаю, чи стане мені духу сказати їй про нашу вечерю в неділю.

Вівторок, 7 листопада

У Норвегії люди дивляться телепрограму, в якій дванадцять годин суцільного плетіння «від вівці до светра». Щоб просувати поняття «повільного телебачення». Для голландської версії пропоную дванадцятигодинну трансляцію того, як люди зачовгують у ліфт і вибираються з нього. Ось це повільне телебачення. Сам лише поріг, це мацьопеньке підвищення, створює величезні затримки.

Якось один із ліфтів не фурикав через технічну поломку. Це спричинило чергу довшу, ніж я міг окинути оком. Чекати своєї черги — не найкраща риса наших пожильців: було багато штовханини, стусанів, ударів ногами та лайливих слів.

Беккер: «Триклятий чортовий ліфт!» Не дуже гарний заголовок для останньої книги «Hello Kitty». Було багато шокованих й обурених поглядів та трохи охання та цитькання.

Я втретє читав Еф’є. Відчуття прикольні, за винятком того, що бабця на сусідньому ліжку не припиняє бурмотіти. Я спитав у медсестри, чи вона хоч коли-небудь затикається. «Лише коли спить, але тоді вона трохи хропе», — тривожна відповідь.

Я запитав Еф’є, чи хотіла б вона, аби я приніс їй затички для вух. Вона ствердно кивнула. Я сказав їй, що подбаю про це. Це не повинно бути проблемою: вуха у наші дні — бізнес, що процвітає: за невеликий проміжок часу в торговельному центрі відкрилися дві крамниці з товарами для вух. Упевнений, що вони повинні продавати й затички.

П’ятниця, 8 листопада

Нашу увагу привернули труднощі у видавничій справі, а саме велика метушня, здійнята через неминучу передачу прав на жіночі тижневики «Margriet» та «Libelle», ці два наріжні камені нашої цивілізації. Заціпеніння відчувалося більшою мірою серед наших дівчат, та були й серед хлопців один чи два такі, які сумуватимуть за цими журналами.

Вони відкинули мою заувагу, що завжди є варіант повернутися та перечитати старі випуски.

«Більшість тутешніх мають таку погану пам’ять, що навіть не помітять», — сказав Греме, обернувшись до мене, та це лише підкинуло хмизу у вогонь. Які ж розлючені погляди! Ми мусили рятуватися, запевнивши їх, що це тільки жарт.

«Я й сам час від часу радо перечитую “Margriet”», — навіть додав я.

Це мав бути такий собі прикол, але мене образило те, що ніхто цього не зрозумів.

Не те що я недооцінюю важливості таких журналів, як «Libelle» чи «Margriet». Для багатьох пожильців вони є вікном у світ. Кілька тутешніх читають газети й зрідка дивляться судові телепрограми. З роками світ стариганів тільки звужується. Вони все рідше й рідше блукають у чотирьох стінах цього будинку. Друзі й давні знайомі помирають. Упродовж багатьох років їм не потрібно працювати. Нічого і нікого, кого б треба було забезпечувати чи про кого турбуватися. Лишається тільки «Margriet». І безліч часу, аби стежити за кимось іншим.

Субота, 9 листопада

Грітьє розмірковує, чи варто їй поквапитися й спробувати стати білінгвом.

Певно, я мав здивований вигляд, бо вона додала: «Це жарт, але я читала, що у середньому білінгви на чотири роки пізніше втрачають здоровий глузд. Хіба це було б не чудово?»

«Ні, Грітьє, поїзд вже пішов. Єдина різниця буде в тому, що ти замість однієї мови нерозбірливо белькотатимеш на двох».

Дякую, Еферте, за твої корисні та такі позитивні коментарі.

«Ключ Сари» — книга, яку я читаю