Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

Однак спершу глуха, а потім пекуча туга за Грозенау охопила мене, хоч я і знав, що там уже ніщо не могло бути таким, як раніше. Щотижневий базар, мабуть, усе ще тримається, вранці о п'ятій в поле виганяють худобу, а дідо, напевно, як і раніше, закінчує свій день при конях, та тепер всім у вухах гримлять двигуни вантажівок і чужі, загрозливі голоси. І настало чекання, те жахливо довге чекання — на лист, на вісточку, на повернення вивезених.

Я тужив за Циганським пагорбом і знайомими вуличками й садами, за голосниками на дереві, що поширювали голос Навовча, і за гучанням дзвонів. Для мене це не було суперечністю, той голос і дзвони, то було нерозривне ціле, мелодія мого дитинства.

Разом із тугою прийшла й лють на того, хто у мене все це відібрав. Хто з мене, власного сина, зробив втікача і розлучив мене з моєю землею. Та я не міг стриматися, щоб не тужити і за ним.

Мені бракувало батька, як невід'ємної частки мого життя, яку неможливо безкарно видалити. Я не тужив за його непередбачуваною вдачею, яка лякала мене більше, ніж його стусани. Однак мені бракувало його сили, тієї непохитної певності себе, якою мені теж хотілося володіти. Яка спонукала його навіть у найбезвихідніших ситуаціях таки знаходити вихід. Наприклад, видати мене.

Водночас закрадалося й інше почуття, спершу непомітне, явне лише у змінах тіла. Мені вже було двадцять три роки, між мною теперішнім і тією хирлявою істотою, яку батько відкидав і вважав нездарою, не лишилося нічого спільного. М'язи й жили виразно випиналися, і не було такого тягаря, який би збивав мене з кроку.

Я роздався в грудях, підборіддя виступило, а руки, всі в подряпинах і мозолях, стали завбільшки з лопати. І хоча в мене були всі підстави вважати себе брудним і смердючим, та фраза, якою я тоді відкинув обійми Катіци, більше не спадала мені на думку.

Я мало показувався в селі, а ще менше в корчмі та на торговиці, хоча жандарм, який тим часом називався вже міліціонером, вочевидь, повірив мені, або ж з якихось інших причин вирішив дати мені спокій. Та все ж від мене не сховалося, що в селі є гарненькі дівчата. Майже такі гарні, як колись Катіца.

Вони бентежили мене, коли поверталися в неділю з церкви й виклично дивилися на мене, перш ніж опустити очі. Це свідчило про те, що я став показним парубком. Вони розбурхували мене, коли задирали спідниці, перебрідаючи через річку, а їхні литки, іноді навіть стегна мерехтіли білясто. Білі, як кості в мішку.

Я зустрічався з ними, коли вони приходили з-за річки, щоб повінчатися, чи коли гордо, з налитими грудьми простягали попові Памфіле на хрещення своїх немовлят. З веранди мені було видно, як вечорами вони вертаються з поля і ще заходять до криниці вмитися. Іноді вони нагадували мені Катіцу, і це гнітило мене. Їхній сміх, їхні голоси, які заносив до мене вітер, будили в мені ту саму цікавість, яку я відчував до неї.

Серед них мені вирізнялося лице тієї дівчини, яка не опустила тоді очей. Іноді вона навіть дивилася через річку, ніби шукаючи мене. Наші шляхи перетиналися на весіллях і похоронах, куди я супроводжував попа. Перетиналися під час моїх коротких візитів до села, а іноді внизу, біля річки, де вона раз на тиждень прала білизну.

Років через п'ять після моєї появи на Кістяній Горі вона вперше прийшла до нас. Вона хотіла пройти повз мене і застукати в двері, але я заступив їй дорогу.

— Чому ти не помічаєш мене? Хіба мене нема?

Вона знову глибоко подивилася мені в очі.

— Ти ж ні з ким не розмовляєш, — відказала вона.

— З тобою я радо поговорив би.

На мить вона знітилася, але швидко себе опанувала.

— Мама каже, що ти дивний. Ти молодий і гарний, кожна дівчина хотіла б тебе, але ти вирішив стати попом і носити кості.

— Може, й ні. Будеш зі мною говорити, якщо я передумаю?

Вона хвильку помовчала, здавалося, вона бореться зі собою.

— Ні, навіть тоді не буду. В тебе нема свого дому, свого двору. Коли в тебе нічого немає, жодна дівчина тут не стане з тобою говорити.

Вона розвернулася на п'ятах і хотіла вже піти, коли згадала про мету свого приходу.

— Мама просить отця Памфіле зайти. Бабця помирає, — докинула вона і втекла.

Щотижня я бачив її зі своєї гори з кошиком білизни в руках. Іноді я підбирався ближче до річки, тоді можна було краще розгледіти її голі коліна і стегна, її стопи. Вона ніби й покинула про мене думати, та все ж мені здавалося, що вряди-годи вона таки позирає на гору. Катіцу я по-своєму любив, тепер