Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Як Наталка йшла до дверей, то почула, як Олег голосно плакав у літній кухні…

– Олег із Каріною посварився, – уже за ворітьми Денис винувато пояснював Наталці. – І оце вже вона його, мабуть, із дому вигнала. Ото ще змія!

– Не нам судити…

Був кінець літа – прийшла пора копати картоплю.

– Ну що, діти, – командувала свекруха. – Завтра їдемо на ваше поле та й почнемо? Думаю, днів за три увесь город викопаємо! Картоплі буде багато, навеземо повен погріб! Буде нам, ще й свиням!

Денис тепер порався і в себе вдома, і батькам бігав-помагав, крутив педалями старого, ще Наталчиного дівоцького велосипеда, між двома селами розривався.

А як свині продавалися, то свекруха купляла на ті гроші «усе собі на смерть».

– Ой, діти, хотіла щось і для вас вділити, але… Самі розумієте, я ж слаба. А гляди, як недоживу? У чому мене ховати будете?

– Мамо, не треба… – спиняв її Денис.

– Що, сину, не треба? Не хочу, щоб мене у лахмітті поховали! Моя фотографія аж у області на дошці пошани висіла! Та у мене аж два дипломи!.. Я тридцять років на одному місці проробила! Нехай ще хтось так зможе!

І так Наталчина свекруха пророкувала сама собі постійно: то не доживе вона, щоб діждати своєї онуки, то не доживе до того дня, як онука почне ходити, а то не побачить, як її до школи збиратимуть…

З дня на день.

З року в рік…

Був серпень, стояла страшенна спека. Картоплю копали лопатами. Тільки свекруха на той час лишилась вдома: вона була слаба. Навіть мати Наталчина зібралась вибирати…

Аби добути картоплю, спочатку треба було вручну перекопати землю. Наталка врівні з усіма бухкала лопатою об сухий грунт, вивергала сірі кучугури разом із картоплею наверх, а тоді згиналася й вибирала бульби, відкидала вбік – щоб увечері їх визбирати із землі.

І руки, і лице, і все її тіло було липке від поту й сіре від пилюки. Наталці ломило спину й тягнуло ноги, і гейкало щось у животі. Але вона копала й копала далі, бо не хотіла, аби її мали за ледачу!

Як увечері зійшлися всі гуртом вибирати картоплю, Денис помітив Наталчину втому і спитав:

– Ну, як ти, Наталко, нічого не болить?

– Та трохи втомилася…

– Потерпи, зараз картоплю зберемо та й поїдемо додому, – відпочинеш.

– Що, любов? – підморгнув Олег.

– Та ж то Ромео і Джульєтта, у них ще від дитинства те кохання! – засміявся свекор. – Це ж скільки тобі було, Денисе, років, як ти до Наталки почав ходити?

– Мені було п’ятнадцять, а їй тринадцять! – Денис ще й похвалився.

– А у нас любов ще й досі! – поцілувала Наталка замурзану дитину, і… пошкодувала, бо на Олегове обличчя раптово опустилась тінь.

– Нема тої любові! – відразу ж посмутнів і свекор. – Нема…

– Нєт любві – одін только голий сєкс! – сказав Олег.

І Наталчин свекор його підтримав:

– Яка то любов? Вийшла ти, Наталко, заміж за Дениса, бо хто б тебе у селі другий взяв? Ото хто брав, за того ти й пішла. Яка там любов!

– Що?! – Наталка не стрималась і мимовільно вибухнула на образу. – Мене ніхто не брав?!

– А хіба у тебе були, крім Дениса, хлопці?

– Та я ж його з армії чекала!

– Чекала, бо ніхто тебе не брав! А якби були брали, то…

– Нащо ви таке кажете?! – скипіла Наталка. – Я не в сорок, а у сімнадцять років заміж йшла!!!

Олег же сидів, задоволено слухав і весело підморгував Денису, настрій у нього покращився. Зате ж Наталці стало чорно.

– Оженила Дениса на собі! – не зважав на те і торочив далі свекор. – Він через тебе ніде й не вчився!

– То це через мене Денис не вчився?!

– А через кого ж?! Любов вона якусь придумала!

– Та пашлі ви, тату… Самі знаєте куди! – вигукнула Наталка те, що зринуло на думку.

– Що?! – підскочив, як ужалений, Олег. – То ти, падло, будеш мого батька посилати?! Що ти таке?! – і кинувся на Наталку з кулаками.

– Тихо, тихо, Олег! – заступив її Денис плечима.

– Вези її додому! Щоб я її більше і