Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Так, ми помирились! – казала мати. – То перебирайтесь із Денисом назад до своєї хати.

– А я ж поступила в інститут, пішла на роботу, куди я тепер дитину діну?

– Віддай Зойку до дитячого садочка, та й по всьому.

– Я у садочок дитини не віддам. Ніколи… – пригадала Наталка щось своє.

– Ну, тоді нехай сваха бавить? Все одно ж вона вдома сидить!

– А мені що? Я буду бавити, – зраділа на такі слова свекруха.

– Як же я буду щодня так далеко, аж до іншого села, за дитиною до вас ходити?… – здивувалася Наталка.

– А для чого тобі щодня ходити? – спинила Наталчин сумнів мати. – Денис відведе дитину в понеділок до баби, а в суботу назад візьме. Як колись твій брат жив у бабуні? І ми його, бувало, тільки один раз на місяць із батьком додому й забирали. Це вже ти панувала, бо була в дитячому садочку!

– Мамо, я цілий тиждень без своєї дитини не витерплю!

– Ну… – встрявав у розмову вітчим. – Так, Наталочко, не можна! Це ж твоя рідна мама! Хіба ж ти не хочеш для неї щастя?

– Я вже десь колись це чула! – відгризнулася Наталка. – Перебирайтесь краще ви жити в село!

– А хіба ти не хочеш жити без свекрухи? Сама хазяйкою в своїй хаті? Всі молоді хочуть самі жити! Чи ж не так? Хіба ж я себе молодим не пам’ятаю?… – вітчим таки знайшов потрібні аргументи.

А ще – увечері, тихесенько, щоб ніхто не почув, мати Наталці прошепотіла:

– Як мене не було в місті, ну, не жила з ним на квартирі… то дядько написав до газети оголошення про знайомство… І вже приїжджала тут до нього одна жіночка, навіть жила у нього цілий тиждень.

– Мамо?…

– Ти дослухай. Але дядько її не захотів, вирішив відправити назад. Але якщо я, Наталко, тепер ось не поїду, то дядько ще раз в газету писатиме…

– Мамо, ти себе хоч чуєш?…

– Дядько казав, що ми з ним тепер перейдемо жити у стареньку хату його батьків, – шепотіла далі мати. – Я ту хату до ума доведу, вибілю, пофарбую, та й будемо жити у селі, бо я не хочу вже більше його дітям годити. Але якщо я тепер до нього не поїду, то хату можуть чужі люди забрати.

І Наталка з Денисом переїхали до материної хати вдруге. Дитину віддали на тиждень до свекрухи. Завертілось…

Якогось вечора, у п’ятницю, Наталка із Денисом прийшли до свекрухи – забрати додому Зойку, було вже добре пізно.

– Я вдома свині попорав, теля закрив, кури і качки самі зайдуть у хлів… давай заночуємо у моїх батьків? – попросив Денис.

– Гаразд, – згодилася Наталка. – Бо й я втомилась.

– І справді, заночуйте! Куди ви будете дитину серед ночі волокти? – припрошувала свекруха. – Стеліться на дивані та й лягайте спіть!

Як уже погасили у хаті світло – загримало щось голосно у шибку.

– А це кого чорти на ніч принесли?! – розсердився свекор.

Але встав, накинув на голе тіло піджак і вийшов до дверей.

Повернувся назад із Олегом. Той був увесь якийсь зіщулений, у руках тримав велику дорожню сумку.

– А це що таке?! – свекруха сплеснула руками. – Це ж як ти, сину, добрався серед ночі?!

– Попросив хлопців, вони підкинули…

– А що ж сталося?…

– Ходімо, мамо, надвір.

Уже в дверях Олег кинув на Наталку недобрий погляд.

А через годину, Наталка з Денисом уже спали, до них в кімнату увійшла свекруха, увімкнула світло:

– Вставайте і йдіть собі додому, – винувато попросила.

– Як? Перша ж година ночі?! – Денис потер заспані очі.

– Я бачу… Думаєте, я не хотіла, щоб ви у нас переночували? Але… – свекруха швидко огледілась позад себе. – Зрозумійте… Он Олег стоїть, він плаче… Йому погано.

– А що сталося? – спитала Наталка.

– Збирайтеся і йдіть собі… Олегові дуже важко… Йому прикро… на вас, що ви разом… щасливі такі… дивитися. Ви собі удвох, а він тепер – сам… Не ладиться у нього в сім’ї. І все та Каріна!!! – заплакала свекруха. – Не дасть вона мені віка дожити, хоче мене в могилу звести!

– То, може, нехай хоч дитина у вас до ранку переспить? Я завтра заберу? – спитав Денис.

– Ні! Забирайте з собою й дитину… Бо в Олега тепер і дітей, мабуть, не буде. Та