Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Нехай мама повертається, це ж її хата…

– Що?… – Денис обурився.

– Оце так, сину, вийшло, як я казала! Я як у воду дивилася! Пішов у прийми…

Наступного ж дня свекор перевіз Наталчину матір назад до її хати.

А вже через тиждень Наталка із Денисом мусили перебиратися жити до свекрухи.

Дитяче ліжко не брали із собою.

І Наталка тепер лягала спати не біля чоловіка, а на дивані, разом із дитиною. Денис лягав у другій кімнаті, біля мами…

– От що я тоді казала! – журилася і бралася за серце Наталчина свекруха. – Я ж тоді на сватанні ще й перепитала в свахи! І – бач, як воно все перекрутилося?

– Мамо, досить… – невдоволено бурчав Денис.

– То поясни мені тепер, сину, і де це ви збираєтеся далі жити?

– Будемо жити у вас.

– Мені що, шкода? То й живіть! Тільки ж не думайте, що буде щось по-вашому! Не дозволяю ночами дивитися телевізора! Мені не треба, щоб телевізор зірвався й хата загорілась! А ще не хочу, аби вилежувалися у ліжку після того, коли я вже встала. І світло довго не дозволяю світити! Холодильника мусите купити. А ще…

Через місяць Наталчина свекруха за вечерею сказала новину:

– Ми взяли для вас, діти, садибу на полі, цілих п’ятдесят соток землі! Буде вам де розвернутись! І з весни почнемо будувати хату!

Навесні Наталці додалось городу, вона мало не вмерла, виполюючи голими руками тих п’ятдесят соток від пирію. Удень викладали разом із матір’ю і свекрухою вальки бур’яну по межі, а увечері аж плакала – так пекли її руки, болів порізаний живіт і спина.

А тоді усі п’ятдесят соток землі засадили картоплею – під лопату, вручну!

– Щоб щось мати, треба тяжко працювати усе життя! – кричав до Наталки серед подвір’я свекор, розчепіривши віялом мозолисті долоні із покрученими від роботи пальцями. – Треба добре наробитися! А вона – вчитися захотіла! Подумати тільки, хоче поступати в інститут!!! Та за які такі гроші?

– Мій батько мене сам би послав учитися. А ви! А ви! Ви!.. – задихалася Наталка від плачу. – Ви мені чужий!

– Куди тобі вже вчитися?! Ти заміж вийшла! Он Денис в колгоспі тяжко робить, і ти йди за ним в колгосп! Вчитися, бач, захотіла! Бо я ще раз тобі кажу: щоб щось мати, то треба тяжко натрудитися! Ми все життя із матір’ю тяжко робили! І тепер робимо! Ти бачила ось ці руки?! Бачила, яка спина, які ноги в матері?!

– Ну і що ж ви заробили ось цими руками? Що?! Чогось я не бачу вашого багатства! Де ж це воно?! Де?!

– А ось! – показав свекор руками по подвір’ю.

– Оці купи гною, оце і є ваше багатство?! Це ви і мені такого життя хочете? І вашому синові, і онуці? Як не хочете, щоб я вчилася, то нехай поступає Денис! – не стримувалась Наталка. – Я так жити, як ви, не буду!!!

– Ах ти ж!.. Та ти ж… Та ти ж, Наталко, жила на всьому готовому, твої батьки тобі годили, і ти ніколи, мабуть, не знала, де воно й що береться!

– У вас, бачу, доведеться навчитися…

– Робити треба! Тяжко робити! Дениса вона захотіла відправити вчитись! – плюнув свекор у Наталчин бік. – Немає вам уже коли вчитися! Запізно вже! Тепер тільки треба робити!

– Я вам робити не забороняю… Але такого життя, як у вас, я не хочу… Я таки поїду вчитися!

– А хто це тебе буде вчити?! – кричала у спину Наталці свекруха. – Наш син, своїми мозолями?! Вивчить тебе, а ти його тоді й виженеш?

– Я сама собі на навчання зароблю… – йшла Наталка з двору й душилась у рясних сльозах.

– То й зароби! То й спробуй! Тільки не з нашого гною ти будеш учитися! І не за Денисів рахунок! Чуєш, Наталко?! Не надійся!!! Як хочеш вчитися – то вчись собі сама!

– Або нехай тебе та твоя грошовита мати, що вигнала із дому, вивчить!!!

Коли дитині щойно минуло два роки, Наталка таки вступила на заочне в інститут і пішла на роботу – до школи у своєму селі, там же й заробляла на навчання.

Денис годував свині. Разом годували.

Уже трохи й звиклась була – аж мати знову вирішила їхати до дядька в місто!

– Наталко, ми із твоєю мамою вже помирилися, – дядько винувато сидів коло столу у свекрушиній хаті.

– Ма?…