Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А як же дитина?… – питала Наталка в матері. – Хто ж за малою пригляне?
– А ти дитину посади в коляску та й вези її з собою! Я вам за няньку не наймалась!
– Мамо, але ж це три кілометри в один бік! Мені важко. Та й далеко…
– Я колись молодою ходила на роботу аж за десять, а тут… якихось три. Помаленьку, Наталко, холодочком, йди попід дерева, та й якось дійдеш!
І Наталка таки пішла…
Вона не знала, де саме шукати Дениса, никала фермою туди й сюди, стала напитувати в людей. А тоді ще зо дві години чекала під ворітьми.
Дочекалась…
– Чого ти тут ходиш?! – розсердився Денис, як побачив зморену Наталку. – Он геть уся у пилюці і дитину по такому сонці волокла!
– Нам треба сміття вивезти…
– То хіба ж не можна було мені вдома про це сказати? – дивувався Денис.
– Там уже повна яма… – Наталка згадувала материні слова.
– Де там вона повна?! Я що, не бачив?
– Повна, Денисе, – хіба ж я марно йшла?…
– Наталко, я дуже поспішаю, повертайтеся додому, я потім справлюся… Та й взагалі, навіщо тобі той гній? Ти собі гляди дитини.
– Ні, Денисе! Їдь і вичисти саме тепер яму! – чомусь розпалювалась Наталка.
– Що з тобою таке?
– Зараз же їдь по сміття!
– Не треба мною штурхати!
І зчинилась сварка…
– Ти бачила, які у вас кругом хати кущі понаростали? Лопухи аж у вікна зазирають! Скоро там і вовки завиють! Хто вирубувати буде? – мати приїхала від дядька звично рознервована і на Наталці зганяла свій гнів.
– Денис тільки тиждень тому рубав, здається…
– Щось не видно, щоб він рубав! Гарно ж ти слідкуєш!
– Я не встигаю за господарством, та й дитину треба доглядати, готувати їсти.
– А я у свій час усе встигала!
– Гаразд, мамо… – корилася Наталка. – Я скажу, і Денис повирубує, що треба…
– Повирубує? І за хлівом непорядок! У батька твого на подвір’ї завжди був лад, і йому не треба було нагадувати, щоб він повикошував бур’ян, як Денисові, – дорікала мати. – У нас із батьком скрізь і завжди, й у всьому був порядок! А тепер?
Наталчина мати їхала із села, а у її доньки кожного разу на серці закипала злість – на свого чоловіка…
А якось мати приїхала в неділю й жила із Наталкою й Денисом увесь тиждень: казала, що у місті її образили.
За той тиждень не було жодного дня, щоб Наталка із Денисом не сварились.
Як вітчим забирав Наталчину матір назад – приїхав і перепросив, Наталка вперше сказала до Дениса:
– Може, ми спробуємо купити собі власну хату?
– А ця? Хіба ж вона не наша? Мати ж твоя казала на сватанні, що тобі її дарує. А як тепер?
– Ти що, не бачиш, моя мати нам тут не дасть спокійно жити…
– За що ж ми купимо свою хату? У мене грошей нема.
– Продамо материну, якщо вона нам її подарувала, і за ці гроші купимо свою.
– Таж люди із вас будуть в селі сміятися: є батьківська гарна хата, а вони будуть її продавати! – сказала своє рішення свекруха. – Та й не така ти вже здорова, Наталко, щоб самій собі давати раду.
– Але ж до цих пір якось давала?…
– Коли б не твоя мати та не ми з батьком, то вас із Денисом би й кури загребли!
А наступної осені, коли уже була викопана картопля й дерева стояли геть безлисті, надвечір прийшла свекруха.
– Наталко, мені треба із тобою поговорити. Зараз батько привезе твою маму назад додому, назовсім… Вона тепер буде жити разом із вами.
– ??? – здивувалася Наталка.
– Твоя мама сьогодні рано прийшла до нас із плачем, казала, що вже давно додому вернулася б, тільки ж не знає, що ви будете на це казати? Чи ти, Наталко, не будеш проти?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свята Марійка», після закриття браузера.
